Бойко Єва, 10-а клас, Кременчуцький ліцей № 5 імені Т. Г. Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання — Заплішко Ольга Дмитрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Зранку я прокинулась, бо мене розбудив батько. Наша родина ввімкнула новини, і ми почули, що почалася війна. Потім, коли я про це дізналася, то по моїй шкірі пробігли мурахи. Я захотіла поділитися цією інформацією зі своїми подругами, бо знала, що вони довго сплять. Усі в моїй родині були налякані, а більше за все моя мама, вона не знала, що робити зі мною та моєю маленькою сестрою.

Я вважала, що ми можемо померти в будь-яку мить. Коли вперше почула звук сирени, то була дуже налякана, після цього я згадала різні фільми про війну.

Ця мить, коли ти розумієш, що кожна хвилина може коштувати тобі життя, недовго розмірковували, що робити, батьки почали збирати необхідні речі, а я ще не знала, що може нас чекати.

Ми взяли усе, навіть собаку, вона теж відчувала загострену ситуацію.

Усі разом ми вийшли на двір, там стояли усі сусіди з мого будинку. Мій тато згадав, що в його роки було сховище, а саме в моїй школі, де і навчався він. Туди ми пішли не самі. Там знаходилось багато людей і тварин, усі вони були у шоці.

Після закінчення тривоги, мені стало легше, мама почала міркувати, що саме ми будемо робити і як діяти. Кілька днів  ходили вночі у сховище, але коли усім почало не подобатись, а саме матусі з маленькою сестрою, то ми почали приходити ночувати до дідуся на перший поверх.

Кожен день ставав усе гірше, але велика частина людей сподівалася на краще. Усі люди відчували, як тряслися їх будинки від ударів ракет та шахедів. Але ніхто з нас, навіть у такі моменти, не покладав рук, щоденно працюючи. Іноді деякі хотіли залишити країну, але не могли, бо звикли до своїх буденних справ.

Можливо, навіть зараз багато кому стає лячно, але люди звикають, тому саме я,

коли чую сирену, вже не так реагую, бо розумію, що треба жити навіть у такий складний час.

Іноді я не знаю, де може бути краще, вдома чи в іншій країні. 

Авжеж вдома краще, але зараз це небезпечно. Багато людей повернулося до України, бо в рідній оселі, це не в чужій тарілці, де немає нічого, до чого ти звик.

Я зрозуміла, що треба приймати рішення для свого майбутнього, навіть у такий складний час. Не бійтеся залишатися там, де ви хочете, бо так вирішили саме ви, а не інші.

Я впевнена: нас чекає перемога! Ми всі віримо  в силу та міць наших захисників! Разом ми – сила!