Маркелова Ольга, учениця 9-А класу комунального закладу «Харківська гімназія № 41 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе: Третьякова Ірина Леонідівна

"Війна. Моя історія"

Війна… Страшне слово, оповите болем, стражданнями людей, кров’ю, пролитою чиїмось чоловіками, синами чи братами. Зараз кожен українець має свою історію цієї війни, кожного торкнулася ця біда: хтось втратив рідну людину, якась мати не дочекалась свого сина з війни, багато родин вимушені були покинути свою домівку, а хтось зовсім втратив житло від ворожої ракети.

Я народилася на Донбасі, у Слов’янську. Ще у далекому 2014 році моє рідне місто було окуповане. Я чула вибухи, моє місто палало, на моїх очах люди втрачали свої будинки, своїх друзів та рідних. Я, маленька п’ятирічна дівчинка, бачила страждання людей, сльози та біль. Одного разу мама сказала: «Ми їдемо!». І ми приїхали у Харків. Для мене це було особливе місто, з особливими мешканцями, щирими, гостинними. Це місто, в якому будують будинки, мирно гудуть літаки, працюють заводи; це місто де усміхаються діти, де зеленіє трава, і світить лагідно сонечко. Місто, яке посміхнулося мені, турботливо взяло мене в свої щирі обійми. З того часу моє життя перетворилося на чарівну казку.

І знову вибухи…Знову відчуття страху, тривоги, знову я- п’ятирічна дівчинка, яка бажає лише вижити. 24 лютого 2022 року, цей день знову повернув мене у минуле.

Вранці Харків прокинувся не від сонячних променів, не від сміху дітей, які біжать до школи, а від вибухів ворожих ракет. Кожен наступний день був нестерпним. Місто оповите стражданнями: люди зі змарнілими обличчями вже не поспішали на роботу, вони думали лише про те, як залишитися живими; багато шкіл, в яких ще нещодавно навчалися діти, були повністю зруйновані; домівкою для людей на багато місяців стало звичайне метро. Харків, який раніше ніколи не спав, вночі повністю занурювався у темряву. Знову дорога у нікуди… Знову я вимушена була тікати з міста, яке колись надало мені притулок. Вісім нестерпних місяців далеко від дому, думки тільки про те, щоб повернутися назад в уже мирний Харків, сісти за парту своєї любої школи, яка постраждала від рук окупантів. Я вірила і вірю, що так і буде.

Я повернулася. Завдяки нашим захисникам вибухів ми чуємо менше, але як же болить серце, коли бачу зруйновані будинки та помарнілі парки, які до війни були гордістю Харкова. Я впевнена, що кожен день нас наближає до перемоги, я вірю у велич Збройних сил України. Я впевнена, що кожна родина повернеться додому, у містах і селах, у яких колись лилася кров, буде лунати дитячий сміх. Ми обов’язково прогонимо окупантів з нашої країни, наші захисники звільнять окуповані території, ми відбудуємо нашу Україну і у домівку кожного українця повернеться радість та щастя.