Ольга, 9-А класу, Слов'янськ

"Війна. Моя історія"

Війна… Страшне слово, оповите болем, стражданнями людей, кров’ю, пролитою чиїмось чоловіками, синами чи братами. Зараз кожен українець має свою історію цієї війни, кожного торкнулася ця біда: хтось втратив рідну людину, якась мати не дочекалась свого сина з війни, багато родин вимушені були покинути свою домівку, а хтось зовсім втратив житло від ворожої ракети.

Я народилася на Донбасі, у Слов’янську. Ще у далекому 2014 році моє рідне місто було окуповане. Я чула вибухи, моє місто палало, на моїх очах люди втрачали свої будинки, своїх друзів та рідних. Я, маленька п’ятирічна дівчинка, бачила страждання людей, сльози та біль. Одного разу мама сказала: «Ми їдемо!». І ми приїхали у Харків. Для мене це було особливе місто, з особливими мешканцями, щирими, гостинними. Це місто, в якому будують будинки, мирно гудуть літаки, працюють заводи; це місто де усміхаються діти, де зеленіє трава, і світить лагідно сонечко. Місто, яке посміхнулося мені, турботливо взяло мене в свої щирі обійми. З того часу моє життя перетворилося на чарівну казку.

І знову вибухи…Знову відчуття страху, тривоги, знову я- п’ятирічна дівчинка, яка бажає лише вижити. 24 лютого 2022 року, цей день знову повернув мене у минуле.

Вранці Харків прокинувся не від сонячних променів, не від сміху дітей, які біжать до школи, а від вибухів ворожих ракет. Кожен наступний день був нестерпним. Місто оповите стражданнями: люди зі змарнілими обличчями вже не поспішали на роботу, вони думали лише про те, як залишитися живими; багато шкіл, в яких ще нещодавно навчалися діти, були повністю зруйновані; домівкою для людей на багато місяців стало звичайне метро. Харків, який раніше ніколи не спав, вночі повністю занурювався у темряву. Знову дорога у нікуди… Знову я вимушена була тікати з міста, яке колись надало мені притулок. Вісім нестерпних місяців далеко від дому, думки тільки про те, щоб повернутися назад в уже мирний Харків, сісти за парту своєї любої школи, яка постраждала від рук окупантів. Я вірила і вірю, що так і буде.

Я повернулася. Завдяки нашим захисникам вибухів ми чуємо менше, але як же болить серце, коли бачу зруйновані будинки та помарнілі парки, які до війни були гордістю Харкова. Я впевнена, що кожен день нас наближає до перемоги, я вірю у велич Збройних сил України. Я впевнена, що кожна родина повернеться додому, у містах і селах, у яких колись лилася кров, буде лунати дитячий сміх. Ми обов’язково прогонимо окупантів з нашої країни, наші захисники звільнять окуповані території, ми відбудуємо нашу Україну і у домівку кожного українця повернеться радість та щастя.