Я живу з чоловіком, а ще з нами мама жила. Дві наших дочки вже дорослі, мають власних дітей. У однієї – двоє малюків, але у зв’язку з цими подіями їхня родина виїхала. Тож одна дочка живе в Івано-Франківській області, друга –  в Миколаївській.

Раніше було все стабільно: була робота, домашнє господарство, у мене були корови. Після 2014 року господарства довелося позбутися, бо кожного дня боялися, що доведеться тікати, а кидати корів напризволяще було дуже шкода. Так і сиділи на зібраних сумках.

Для мене війна почалася 9 травня 2014 року. Ми їхали вітати дядька чоловіка зі святом Перемоги, і перше, що нам кинулося в очі на в’їзді в село Райгородка – блокпост, який був зроблений з мішків та піску. Там я вперше побачила кулемети та автомати. Це для мене було шоком. Я не могла зрозуміти, що відбувається.

У червні почалися масові обстріли. Сиділи ми в підвалі, бо і з «Градів» стріляли, і ракети до нашого села долітали. Слава Богу, у нас руйнувань не було, але полям діставалося.

У нас і нині немає нормальної дороги, настільки вона розбита. Тобто кожен наш день – це боротьба за виживання. Ви б бачили, як діти їдуть до школи в інше селище і назад.

Хотілося б забути все це, особливо - активні бойові дії, бо це дуже страшно. Навіть сьогодні, коли десь щось гримне, всередині все завмирає.

Сьогоднішні новини додають страху, бо ми фактично знаходимося на лінії зіткнення, можемо в першу чергу постраждати. Знов зібрали сумку з документами. Ось так і живемо.