Павлюкова Дар’я, 11 клас, Київський професійний коледж мистецтва та технологій сервісу

Вчитель, що надихнув на написання есе - Хохлова Ірина Яківна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Починаючи писати, я зрозуміла, наскільки це багато — 1000 днів, і ще більше зрозуміла, як збільшує цю цифру слово "війна". За три роки невпинної праці можна досягти багато чого. Вивчити англійську мову, освоїти нову професію, досягти успіхів у спорті або зробити нове відкриття.  І це - не зовсім повний список з можливих.

Але в сучасних реаліях ти стикаєшся з жорстокою правдою — є ті, в кого цей шанс був відібраний. Вшануємо всіх загиблих хвилиною мовчання. Ми пам'ятатимемо їхні імена. А поки час пише сторінки своєї історії, кожен з нас пише власну.

Початок повномасштабної війни, як і більшість українців, я зустріла вдома. Чесно кажучи, я не спала всю ніч, читаючи роман "Всезнаючий читач", і мені ну дууууже не хотілося йти в коледж. Тоді я подумала дещо безглузде: «От би щось сталося, щоб я не пішла в коледж».

А на ранок мені зателефонувала заплакана мама і сказала, що російські війська вже під летовищем Бориспіль, і що почалася війна. Цієї миті не могла не подумати про силу слів та думок.

Першою моєю реакцією було здивування, нерозуміння, я подумала, що мама перебільшує. Але трішки пізніше почула тихі вибухи. Тоді вже я швидко зреагувала й почала будити сестру, вітчима та молодшого брата. Іхньою першою реакцією теж була невіра з повним страху дитячим плачем. Ось тоді почали з'являтися емоції: в кого - страх, в кого - злість, а хтось й досі був в шоці.

Але всі думали про одне й те саме: «Що робити?» й «Треба збирати речі». Я впоралася швидко, бо кілька місяців до цього ментально готувалася до такої можливості.

Вже й не пам'ятаю як, але рюкзак з аптечкою та кількома речами й документами вже був зібраний. Чесно кажучи, я готувалася до гіршого і думала, що буду жити десь в лісі, ховаючись від загарбників як партизан, між дерев й під відкритим небом. Вже під ранок мама зателефонувала знову, спитала, що купувати в магазині, було зрозуміло, що скоро все розберуть. Напевно, тоді я ще до кінця не усвідомила, що сталося, але попросила її купити лише банку оливок.

Зараз смішно згадувати це, але в момент дефіциту, коли продукти розбирали з полиць, а ми опинилися відрізані поблизу Броварів, тікаючи від війни до тітки, що там мешкала, коли вдалося закупитися і мені віддали ті кляті оливки, вони здавалися мені найсмачнішою їжею з існуючих, а я відчувала себе найщасливішою людиною в світі.

В Броварах було голосно, інколи ховалися в гаражі, іншого місця просто не було. Тоді я вперше побачила, як помаранчево світить вибух ракет, як світанок, який не очікуєш темної й морозної ночі. Через два тижні, коли житомирську трасу полагодили, ми змогли виїхати в село у Вінницю. Пам'ятаю як не могла заснути через повну тишу, не звикла.

Я тривожна людина, і часто тривога дає про себе знати у повсякденному житті, напевно, тому в реальній небезпеці я трималася добре.

Та коли всі були в безпеці і прямої загрози для життя більше не було, тіло більше не витримало такої наруги і я почала проживати ті емоції, які були викреслені як "не на часі". Я впала в дуже апатичний і депресивний стан, мені було тяжко вставати з ліжка і ходити, я майже нічого не їла, не могла нормально думати і почувалася пригніченою.

В голові було або пусто, або крутилися тривожні й невротичні думки, що робили боляче навіть фізично, що вже казати про моральний стан. Можливо, через увесь пережитий стрес, але більшість спогадів була просто стерта з моєї пам'яті.

Через кілька місяців ми з сім'єю повернулися додому. А ще через деякий час я закінчила коледж, в якому провчилася три роки. Стан війни вплинув на навчання, відключення світла і дистанційне навчання.

Ті ще випробування для школярів та студентів.

В сучасних реаліях доводиться будувати своє життя, враховуючи речі, про які було важко повірити раніше. Ракети, дрони, недосип, як буденність, з'являється звичка завжди тримати телефон зарядженим, перевірка наявності укриттів в місцях розваг й постійна турбота про власну безпеку та безпеку близьких. Навіть, коли ти плануєш поїздку, необхідно враховувати можливість повітряних тривог і заторів на дорогах.

В таких маленьких речах і вимальовується відбиток війни. Люди, виявляється, дуже адаптивні,сильні й витривалі, але все одно це впливає на моральний і ментальний стан.

Пройшло три роки, а я все ще боюся осені і хилих дерев, без натяку листів. Боюся тої атмосфери, яка була, коли все почалося. Інколи навіть запах нагадує ті холодні вітряні ночі. Хоча мій шлях в особистій психотерапії почався ще до ковіду, я продовжую його до сьогодні.

За цей час я виросла, стала краще, ніж раніше, з кожним днем стаю ще краще. Я намагаюся навчитися розуміти цей світ і людей, що мене оточують, а інколи щастить поділитися досвідом, якого набула.

На мій погляд, визначною подією в моєму житті став вступ у новий заклад, де я вчусь жити по-новому й заново вибудовувати себе. Я змогла здійснити власну мрію й, пересилюючи страх, вступила в гурток танців, де встигла побувати на сцені й взяти участь у дійсно крутих заходах.

Саме тоді, напевно, мені поставили діагноз: розлад порушення адаптації.

Я почала приймати антидепресанти і транквілізатори, змінюючи їх один за одним. Жоден з них мені так і не підійшов. Аномальна реакція на всі препарати, що мені прописували, але я все ще вчилася бути сильною і без них. Тепер мене не зламати тими речами, що били по мені раніше.

Разом з цим в мене за спиною десятки консультацій психотерапії, завдяки чому вплив подій минулого менше заважає жити, а я можу більше розуміти себе й свої власні бажання.

Мій шлях не закінчується на цьому. Я буду й надалі працювати над собою. Сподіваюсь, світ буде ласкавий до такого маленького, але неодмінно цінного життя. Ми всі хочемо вірити в краще, і це краще обов'язково настане.

Будуйте його своїми руками! Починайте прямо зараз й з посмішкою насолоджуйтеся цим процесом, а потім подякуйте собі за витривалість!