Мелещук Юліана, 9 клас
Рокитнівський ліцей №2, с. Рокитне Рівненської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Жуковська Ірина Сергіївна

Війна. Моя історія

Телефонний дзвінок…ВІЙНА….Війна? ВІЙНА!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Це слово не вкладалося в моїй голові…. А тим часом летіли ракети, страшно гули сирени, якась невидима сила душила горло, чавила груди, забирала повітря…Батьки, звичайно, намагалися зберігати спокій, щоб захистити нас, малих безпорадних дітей, але після 24 лютого наше дитинство обірвалося так різко ,як в когось в той момент обривалося життя. Ми добре розуміли, що відбувається. В один страшний ранок ми стали дорослі. Життя зупинилося, ніби хтось поставив його на паузу в той момент, коли всім наснився кошмар. Настав хаос і суцільна паніка. Люди або заціпеніли і не рухались, або тікали світ за очі, збираючи все своє життя у дорожню сумку. Батьки вирішили залишитись вдома, але так мені було безпечніше, адже дім- це фортеця. І Слава Богу ми не помилились. Лише зі звільненням Київщини, ми зрозуміли яке ЗЛО прийшло на нашу землю і як нам пощастило , що ми живемо так далеко від столиці. Щоночі я прокидалася, їхали танки…Так мені здавалося . Кожен день був ніби останній, я ще ніколи так не любила своїх рідних і своє життя. Здавалося, що поліське болото не врятує нас від ворога.

Мені було неймовірно страшно, але ні на секунду я не засумнівалася в Україні. Я вірю в справедливість і в наших захисників з першого дня війни. Віримо всією родиною. Нам дуже пощастило не опинитись в епіцентрі воєнних дій. Та це зовсім не означає, що війна нас не торкнулася. Майже щодня , з пекучим болем у серці ,зустрічаємо наших земляків, які повертаються додому на щиті. Бачимо їх рідних, вони згасають від горя на очах. Скільки мрій розбито, скільки доль покалічено!

Колись і я буду казати своїм онукам: «Все переживемо, аби не було війни!» Так казала моя прабабуся… Історія повторюється. Але як би важко не було, ми дочекаємось своєї перемоги, святого МИРУ і не дозволимо нашим дітям забути ціну незалежності . Ми не допустимо, щоб ця жертва була даремною.

Я українка, і більше я не боюсь! 24 лютого ми були слабкими, але це , насправді, загартувало нас, об’єднало і зробило наш народ безстрашним. «Ми унікальна нація…» писала Ліна Костенко , і я з нею абсолютно погоджуюсь. Лишилось дочекатись ПЕРЕМОГИ!