Гусаревич Дарія, 16 років, учениця 10-Б клас ліцею №1, м. Хмільник, Вінницька обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Фесенко Галина Михайлівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Чи був хоча б один день, коли ніде на планеті не точилася війна? Різні часи, різні масштаби, різна зброя, але лишалась страшна сутність цього страхіття. Незалежно від того, якого вона набуває типу: визвольна чи загарбницька, війна – це лихо, бо страждають прості люди, плачуть батьки, зростають сиротами діти.

Я пам’ятаю, коли бабуся розповідала мені про те, що вона пережила під час Великої Вітчизняної війни. Вона була зовсім маленькою (5 років), але запам’ятала той жах на все життя.

Бабуся багато разів повторювала: «Аби всі були здорові і було мирне небо над головою».

Чи думала я, що на мою долю випаде зустрітися із чорними очима цієї потвори? Вранці, 24 лютого, мене розбудив стурбований голос мами. Вона не показувала свого хвилювання, але її припухлі від сліз очі говорили гучніше будь-яких слів. Ми швидко збирали необхідні речі, документи, ліки в «тривожний» рюкзак. Мама весь час бідкалася, що не може залишити місце, дороге серцю.

А що відчувала я? Немов туман закрив мені очі. В голові тулилися незрозумілі думки, а ще мене лякала невідомість: куди йти? Що робити?

Старший брат заспокоював, що все буде добре, але я бачила стривожені очі мами і розуміла: прийшло лихо на нашу землю, в мій дім. Коли вили перші сирени, ми ховалися в підвал. Щоб розрядити страшну атмосферу, мама розповідала різні історії свого життя при цьому її голос був стурбований і сумний. Підвал став для мене вже чимось звичним. Там знаходилися речі першої необхідності, мої улюблені книги, лампадка. Я читала страшні новини в соціальних мережах і дякувала Богу, що ми далеко від лінії фронту.

Вся наша родина трималася і допомагала, як могла, людям, які вимушено покинули свої домівки і рятувалися від війни: брат цілодобово був на роботі, тато їздив у відрядження. Ми з мамою збирали різний одяг і відносили у пункти для переселенців. Віддали бабусин будинок у селі для проживання родині, яка втратила через війну житло.

Не раз я ловлю себе на думці: «Чому це сталося саме з нами?» Ми ж не нападали ні на кого. У нашого народу є своя думка, своя історія, свої традиції. Чому я маю зважати на вибір політиків, людей , які проживають в іншій країні, та які розпочали війну на моїй землі? Я боялася, боюся і буду боятися, як і всі люди, що опинилися в епіцентрі боїв, чорних рук війни, тому що вона ще не закінчилася. Ніяка політика, ніякі ресурси не варті сліз дітей і батьків. Скільки життів зникає і скільки калічиться душ!

Я низько схиляю голову перед героями, які відстоюють мій спокій і прошу Бога, щоб швидше закінчилося це лихо та дякую усьому світу, який підтримує нас в цей нелегкий час.

Я вже не буду безтурботною десятикласницею. Ця війна змінила мене та мою родину.

Ми навчилися радіти невеличким дрібницям у житті: сімейній вечері в родинному колі, простій розмові та тиші, коли немає сирен. Я зрозуміла, що головне – не гарне вбрання, а мир і спокій в родині, в країні.

На моїй землі завжди колоситимуться хліба, співатимуть соловейки, завжди житимуть найкращі, добрі, щирі люди. Я вірю, що війна закінчиться і ми відбудуємо все розгромлене і знищене. Та згадуючи слова покійної бабусі, зараз вже я повторюю : «Аби всі були здорові і мирне небо було над головою».