Ніна Іванівна з чоловіком тікала з Гуляйполя під обстрілами. Її зворушили чуйність і доброта, з якою у Запоріжжі приймали біженців волонтери.

Я народилася і виросла в місті Гуляйполі. Батьки мої були робітниками. Я закінчила кооперативний технікум міста Запоріжжя. Працювала ревізором, потім у совбезі, потім перейшла у відділ пенсійного забезпечення. Зараз ми з чоловіком - пенсіонери. У нас двоє синів, вони вже мають власні сім’ї.

24 лютого трапилося лихо. Ми жили в квартирі. У нас відключили  світло, не стало води, а згодом - і газу. Коли нас почали бомбити, ми  збудували під будинком у підвалі житло, поставили буржуйку, стіл, принесли свічки, наносили води.

Коли обстріли посилились, мер міста з обласною радою організували евакуацію населення. Ми з чоловіком зібралися і разом з сусідами виїхали до Запоріжжя. Живемо нормально, але додому дуже хочеться.

Повернутися зараз неможливо: окупантів у місті немає, але вдома навіть квартирний блок зруйнований.

Та це все - дрібниці, аби тільки швидше був мир.

Ми віримо в ЗСУ, віримо, що ми з гуляйпільцями все відновимо. Війна зблизила нас усіх, кожен допомагає країні і людям, чим може.  Ми щиро вдячні, що нас не залишили у тяжку годину. Вдячні волонтерам, нашому меру, нашому президенту, а також дякуємо Фонду Ріната Ахметова.

Коли ми евакуювалися, то приїхали в гуртожиток вночі. Останні дні вдома ми навіть не мали можливості скупатись. Нас зустріли добрі люди зі щирими серцями. Дали нам гарячу їжу, чайник, теплу воду. Нам допомагали зовсім незнайомі люди - це було дуже зворушливо.

Звісно, важко переживати ці події. Слідкуємо за новинами. Постійне нервування відобразились на здоров’ї. Та нічого: лікуємось і чекаємо на перемогу. Потім квартиру відремонтуємо і купимо канарейок – нехай співають!

Я вірю, що всі міста і села нашої батьківщини відродяться, відбудуються, і ми заживемо щасливо. Запрацюють школи та садочки, на лавочках будуть відпочивати пенсіонери.