Попри те, що Галина живе у відносно спокійному регіоні, її сім’я  не стоїть осторонь людського горя              

Пам’ятаю, як 24 лютого вранці я прокинулася і почала збиратись на роботу, а у всіх групах на телефоні лунали повідомення: «Почалася війна... На нас нападає Росія і Білорусь…», тощо.

Всі труднощі, які з'явились у житті, були більше психологічного характеру: невимовний жаль за загиблими, співчуття вимушено переселеним людям, невимовна вдячність героям та героїням, воїнам ЗСУ, бійцям АЗОВу.

Найбільше мене шокувало, коли з мамою сьомого липня на вулиці зустріли жінку з двома дітками, переселеними з Луганська. Вони дуже плакали за домом і розповідали, як в холодну пору року просто їздили в легкому одязі по вулиці, бо важко було сидіти в кімнаті. Ми запросили їх у гості і довго-довго говорили, плакали. Ми з ними подружились, вони часто приходили у гості, ми й досі зідзвонюємось. Нас дуже зворушило, коли вони сказали, що тепер ми - теж їх родина.

Нас дуже зворушило, коли вони сказали, що тепер ми - теж їх родина.

Я відчуваю невимовний біль за тих людей, що втратили рідних, домівки, мрії, плани... Їх життя вже ніколи не буде таким, як було.

Ми живемо в області, де немає бойових дій, тому в нас не було важких гуманітарних катастроф, але мама втратила роботу. Зростаючі ціни, тривожні новини - це все теж робить життя складним. Я живу разом з мамою. Робота у мене є, але я хотіла б іще навчатись і стати психологом. Символом війни для мене став янголочок, виготовлений дітками і куплений на благодійній акції. Він нагадує мені, що не слід здаватись, треба молитись і вірити в Перемогу!