Людмила Іванівна в перші дні війни взагалі не виходила на вулицю.

Токмак захопили 25 лютого. В місті вже були танки. Згодом пропали світло, зв’язок, вода. Стало холодно в кімнатах і був тільки газ. Закрилися всі магазини, працював банк, але не банкомати. Я працювала у дитячому садочку, та після початку війни на роботу ми не ходили.

Ми виживали, як могли. Стояли в черзі по хліб - його випікали місцеві. Воду питну десь знаходили і привозили машинами хлопці-волонтери. Ми коло тих машин в чергах по пів дня стояли. В березні почали відкриватися магазини - стало трішки легше. Ми з чоловіком отримували пенсію, я мала невелику зарплатню - тож якось жили.

Онука та невістку ми одразу переправили у Запоріжжя, а самі залишилися вдома. В кінці травня захворів чоловік - в нього був мікроінсульт. В лікарні медикаментів не було. Добре, що наш місцевий лікар та медсестра приходили та робили всі необхідні маніпуляції вдома. Так ми прожили до літа.

У липні ми вже збиралися виїжджати, тому що окупанти почали ходити по квартирам, щоб змусити людей переходити на російські пенсії.

Місто було повне солдат, але вони нас не чіпали. Коли я ходила по вулицях, не хотіла їх бачити і дивилась не прямо, а лише собі під ноги.

Було тяжко знайти перевізника. Ми на сумках сиділи майже два місяці. А 23 вересня, коли росіяни влаштували референдум, нас вивіз у Запоріжжя знайомий. Коли приїхали, було трохи важко: в нас маленька собачка, тому ніхто не хотів нам здавати житло в оренду. На щастя, нас пустили в свій будинок далекі родичі.

Я часто плачу, мені тяжко дивитися на закриті школи – ніби життя припинилось. Я ночами не сплю, коли росіяни б’ють по Запоріжжю. Коли почалася війна, я не виходила з дому. В мене були кросворди, журнали, і я за день розв’язувала по пів журналу. Коли журнали закінчилися, почала читати книги, на які раніше не вистачало часу. Зараз ми виходимо в місто. Навколо люди, і якось вдається відволікатись.

Ми кожного дня чекаємо, що зможемо повернутися додому. Я вірю, що у майбутньому все буде добре: діти будуть жити і не згадувати про цю війну.