Пам’ятаю літо 2014 року, червень, по-моєму, ні, початок травня. Нас обстріляли й розбомбили. Вилетіли вікна, двері, дахи. У [моєму] будинку ворота [були] розбиті, вікна розбиті, діра була, ну, і посікло шифер. Нас у цей час у будинку не було.

Я Вангу дивилася, а вона сказала, що у 2014 році в Україні буде війна. Ніхто не вірив, я їм казала: «Ось, я слухала, записувала Вангу». Вони говорили: «Та яка війна? Яка війна?» Ось і вийшла війна. Прожили наші батьки, були на війні, тато воював, мама в полоні була в німців, говорила: «Господи, хоч би не було голоду й війни». 50 років прожили без війни, а тепер війна.

Рідні зі мною живуть усі: дочка, онук. Онуку тоді було сім років, маленький був.

Нікуди ми не виїжджали. Іноді із сусідами сиділи в одному підвалі, щоб одним не страшно було. Іноді самі спускалися в підвал. Обстріли не припинялися до 2016 року. Ми тоді майже два роки просиділи в підвалі.

Нам чотири місяці не виплачували пенсію, потім заплатили. Ми жили так, на виживання. Потім регулярно почали платити пенсію. Єдине – обстріли були 2014-2015 роки безпосередньо в нас, а потім вже вибухи. І все.

Пересуватися ми могли тільки по селу. Раніше ми на маївку ходили, зараз у ліс не ходимо, тільки по селу. Була комендантська година – взагалі нікуди не ходили, а зараз набагато краще, можемо поїхати і в Щастя, і в Петрівку.

Навіть під час війни в нас були і вода, і світло, і газ.

Зараз хоч обстрілів немає, щоправда, бувають вибухи, аж вікна тремтять. Ми вже відвикли. Ось недавно міст розмінували, підривали. А ми вже відвикли від вибухів, і якщо десь стріляє або вибухає, у нас всередині починається нервозність.