Коли прийшли окупанти до нас, то не було нічого: ні світла, ні води. Біля нас жили вони, і один там був, чи то дагестанець, і ми його питали: «Чого ви прийшли? У нас без вас все було». А він каже: «Дуже гарне місто, ми після війни привеземо сюди свої сім’ї». А я йому: «Губу закатай!» 

Не було гуманітарною допомоги, нічого в магазинах не було. Вдома, звісно, завжди є і картопля, і цибуля. Виживали на цьому. Морально було дуже тяжко: у нас на весь куточок з 20 домів залишилося п’ятеро людей. 

Сиділи ми і в підвалі, коли прильоти були страшні. Десь стояла їхня гаубиця за селом - аж стіни двигтіли. 

Я всю окупацію спала на полу під столом, бо на ліжку боялася. Думала, що потолок впаде. А під столом не так страшно.

Нас от знову обстріляли, 12 ракет пустили на Снігурівку. В хаті штукатурка сипалася. Але я вірю, що це - не назавжди, все буде добре. Ми телефонували дітям, хоч окупанти і не дозволяли. Діти нам розповідали новини, а то рашисти тут таке морозили! Говорили, що нас українці бомблять, і що у нашому війську й українців немає - там американці найманці. Взагалі, таке мололи, а я ото дітей слухала - вони казали: «Мамо, нікуди не ходи, нічого не роби, наші по наших не б’ють». 

Все буде добре тому що з нами Бог і з нами ЗСУ, не знаю правильно це чи ні, але це моє рішення.

Я думаю, що скоро війна закінчиться. Звісно, ще буде економічна війна, буде нам важко жити, але нічого: якби тільки був мир, щоб ці гади перестали стріляти, і наші солдатики не помирали. А так - ми все витримаємо, ми сильні.