Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
переглядів: 46
Валентина Мамедова
вік: 79
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
Новобахмутівка
Новобахмутівка
«Я впала і вже в підвал не добігла»

Їй запам'ятався сильний обстріл 14 лютого 2015 року. Вона не встигла сховатись у підвалі, впала і пошкодила ногу.
Мріє, щоб її дочка знову знайшла роботу, а онука мала безхмарне майбутнє і не боялася ходити до школи.

Мрію про тихе життя, щоб такі, як онука, дітки йшли до школи зі спокійною душею, як ми ходили до школи.

Я тут [в селі Новобахмутівка] народилася, тут хрестилася, тут і помирати прийдеться. В колгоспі працювала. І дояркою, і на курях, і найбільше у їдальні. Живу сама, мужика немає. Як розійшлися – він поїхав на заробітки, а я живу з дітьми. 

Живу з дочкою Людою і внучкою. А син півтора роки як помер. Є ще одна внучка у Горлівці, далеко. Є внук у Донецьку, теж далеко, не наша сторона. У дочки роботи немає в колгоспі. Виїхати у нас транспорту нема. Так на пенсію і живемо.

Я впала і вже в підвал не добігла

Ніхто ніколи не думав, що війна буде. Ми бачили, що було у Києві, потім чуємо – ближче, уже у Слов’янську… Але ми думали, що сюди не допустять. 

 «Думали так: чи живі залишимось, чи ні»

В 2015 році, в лютому, якраз на день Валентина – що я запам’ятала добре, я ж сама Валя, Валентина –  сильний був обстріл. І я, коли бігла ховатися, зачепилася чи за проволоку, чи за що і травмувала сильно ногу. Впала і вже в підвал не полізла, не добігла.  Ледве доповзла до хати, допомогли.

А обстріл був такий, що і тут вікна летіли, і там у кімнаті вікна летіли. Думали так: чи живі залишимося, чи ні, чи на нас завалиться і дім, і все на світі. Коли воно скінчиться? Тільки починають закінчувати [обстріл], тільки піднімеш голову, а воно знову гу-у-у...  Передишки не було.

В лікарню з ногою не поїдеш: торохтять, пихтять, б’ють звідусіль. Пігулки п’ю – допомагає від сильного болю. Спочатку зовсім лежала, не могла встати. Тоді потроху стала на два костилі. Як легше, то соваєшся на одному. Держусь за те, за те, отак і ходжу.

Я впала і вже в підвал не добігла

Вікна вилетіли в нас. Зараз вже поставили. Тут не було ні скла, нічого, все летіло. Ходором ходить все, як тільки пролетить снаряд. Страшно згадувати навіть. Зараз хоч більш-менш. Десь там стукне, десь там грюкне – уже не в нас.

«Як стріляли я вже не ховалась, що будь – те будь»

Люди ховалися як стріляли. Тільки я вже не ховалась, що будь – те будь. Куди мені лізти ховатись вже? Внучка ховалась у підвалі.

Так і в підвалі страшно ховатись. У мене підвал накривається плитами. Як стрельне – плити на мене полетять, я вже не спасуся. Це ж не державні, де підвали гарні. А в нас які? Як хекне – камінь приб’є там.

Я впала і вже в підвал не добігла

Потім ми всі вже лишались в хаті, вже в підвал ніхто не ховався. Яка різниця, що в підвал упаде, що в хаті? Закриваєшся і тільки думаєш одне: скоро воно кінчиться чи ні, скоро кінчиться чи ні?

Ми не могли спати. Як же спати, коли воно гупає? Потім потроху-потроху вже втяглись. Якщо не гупають сильно, то вже не так страшно нам було. Хоч і страшно, але не так, як тоді. 

«Можна було піти в ліс, напиляти дров. А зараз все заміновано»

Живемо помаленьку. Що ж ті дві тисячі?  Ось зараз зима йде, паливо треба, внучку до школи одягти треба, а все дороге. І світла немає. Платить нічим. Не знаємо, як будемо виживати. В минулому році давали брикети, в цім році не знаю, дадуть чи не дадуть. До війни можна було піти в ліс, напилять дров. А тепер там все заміновано.

Кожен хто як міг виживав, хто як міг ховався. Що було, останнє доїдали.

Поки ще якось з горем пополам у нас магазин був. Там жінка торгувала. І обстріл, і ожеледиця, а вона старалась провозить нам хоча б хліб. Хоч по буханці людям привозила. А так, що у кого дома було, те їли, так і виживали.  

Я впала і вже в підвал не добігла

Що в городі посадимо, те й наше. Допомога – єдине, що Рінат Ахметов дає. Дуже вдячні, людина душі, розуміє. Від нього допомога сильна. Цукор, мука, крупа, макарони, гречка, олія. Дуже вдячна! Це дуже відчутна допомога.

«Миру і тільки миру»

Хочемо миру. Миру і тільки миру. Скільки ця війна буде? Скільки молодих хлопців погибає! Заради Бога… Росте ж внучечка. Хай вже я стара, але внучечка росте ще, молодесенька ж. Ще ж вчитись та вчитись. 

Сподіваємось на краще. Може ж таки буде мир, може закінчиться війна. Хоча б можна буде десь поїхати. У мене лишився на тому боці, у Донецьку внук. Деколи телефонує. Дочка, може, десь поїде, влаштується на роботу. Внучка закінчить школу – треба буде їхати десь вчитися. 

Не хочу я війни, мені 79 років. Хочу миру, хоч трохи ще пожити, і щоб таким маленьким дітям мир. Щоб вони могли піти і не бояться, що стукне її там десь…

Один раз йшли дітки, бідні, зі школи, а тут обстріл. Вони, бідні, плачуть. Бігом прибігли, трусяться всі. 

Я впала і вже в підвал не добігла

Мрію про тихе життя, щоб такі, як онука, дітки йшли до школи зі спокійною душею, як ми ходили до школи. Ми після війни 1941 року йшли з квітами до школи. Хай вдягтись, узутись не було так, як треба, але не гепало нам нівідкіля. І лягали спати, і вставали. Такого я хочу. Щоб не гупали.

slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
slide6
slide7
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій