Мені 46 років, я з Донецької області. Живу в селищі Олексіїво-Дружківка. До війни жили гарно. 

Ми дізналися від родичів з Києва, що росія пішла у наступ. Чоловік пішов у військкомат, а сина призвали, оскільки він лікар військовий - так і почалася наша історія. Ми всі - проукраїнські. Я нікуди не виїхала. Тут, на Донеччині, воюють чоловік і син – буває, другий раз приїжджають покупатися. Тому я поки тут залишаюсь, чекаю своїх рідних додому.

Такого, щоб голодували, не було. У нас часто дають допомогу, ми навіть допомагали хлопцям, чим могли.

Молоді хлопці гинуть – це шокує і дуже важко пережити. Шкода людських життів.

Мене приємно вразило, що багато людей змінили свої думки. З 2014 року було більше людей проросійських, але, залишилися і ті, що не розуміють, що на них російські ракети летять. За це, звісно, прикро.

Коли допомога краща буде військовим, тоді буде і перемога, а так - війна затягується. Хлопці без зброї, її мало. Моя думка така.

Нам головне, якби мир наступив, а далі ми піднімемося на ноги. Головне - зберегти життя і військових, і дітей і всіх. Віримо в краще, віримо в перемогу України.