Богомол Анастасія, учениця 10 класу Комунального закладу «Харківський ліцей № 157 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ільїнова Оксана Олексіївна

Війна. Моя історія

 Знаєте, я досі іноді не можу заснути. Просто лежу, дивлюся в стелю, згадую…  Думка за думкою, спогад за спогадом – після цього й нічних жахів не треба. Все, що ти бачила, все, про що пам'ятає твоя бідолашна душенька й серденько, відклалося назавжди. Але це зараз. Почалося все в лютому 2022 року. Двадцять четвертого числа. Тепер нещасливе число для мене саме це, а не якесь там, створене забобонами, тринадцять.

Довелося тоді прокинутися о четвертій ранку від вибухів. Ніхто не розумів, що відбувається. Я тулилася до матусі, здригаючись від пострілів, які було чути все гучніше й ближче.

Світло та зв'язок зникли ще в перший день.  Я жила в Харківській області, в селі Вільхівка. А потім почалося найстрашніше: колона за колоною понад самим будинком ішли танки. Тоді мати притисла мене до підлоги, а бабуся краєчком ока дивилася у вікно й лічила їх. Рахунок не зупинився навіть тоді, коли число перевалило за сотню. Серце то стукотіло в шаленому ритмі, то майже зупинялося. Ми не знали, чи буде у нас «завтра».

Є моменти, які досі згадую з жахом. Ховаючись в льосі, ми молилися, підтримуючи цим вогник надії на виживання. Раптом пролунав найсильніший із тих вибухів, що було чутно за цей час. Такий, що мене ударною хвилею відкинуло, змусивши врізатися в стіну. З моїх вуст вперше за всі мої тодішні тринадцять вилетіла лайка. А як же їй не вилетіти, якщо снаряд впав просто на дах нашого будинку. Диво якесь нас вберегло від смерті й щира молитва.

День за днем обстріли ставали сильнішими. Розбомбили школу, магазини, будинки. Всі почали тікати. Хтось біг в одному напрямку, хтось в іншому. Ми та ще декілька сімей змогли виїхати до сусіднього села. Я ніколи не думала, що колись буду так терміново покидати рідну домівку. Я ніколи не могла навіть уявити, що доведеться залишити все, до чого я звикла, що було важливим і цінним, що нагадувало про найщасливіші моменти життя.

Для мене дім – це не просто місце проживання. Це місце захищеності, свободи, самобутності, місце, де ти маєш право бути самим собою. Це мій куточок комфорту, який в мене жорстоко відібрали.

А далі окупація. Страшно навіть носа на вулицю було висунути. Коли не знаєш, що зроблять ці «люди». Постріли не стихали ні на мить. А я молилася за всіх рідних, знайомих і друзів, бо в мене жодного шансу не було дізнатися про їх долю. Я не пам'ятаю майже нічого з того періоду. Мабуть, мій розум обрав найкраще для мене  – забути. Одне лише відбилося в моїй пам'яті: якась наївна впевненість, що все закінчиться на мій день народження, в травні.

Власне, в якомусь сенсі це дитяче передбачення виявилося правдивим. На початку травня населені пункти відбили наші бійці. І вже через декілька днів ми змогли виїхати до Харкова. Бачив би хтось, як я розридалася, побачивши, що мій будинок не повністю стерто з лиця землі.

Після цього для мене настав омріяний спокій, хоча в Харкові й досі лунають вибухи, а над нашими будинками літають ворожі «мопеди». Нова школа, нові друзі. Можливість навчатися. Дякую за це нашим славним воїнам. Події тих днів я ніколи не забуду. І ніколи не пробачу ворога за моє нахабно вкрадене дитинство.