Я з Миколаївської області. Вдова, живу сама. Мені 67 років.

Як війна почалася - це навіть не передати, не переказати. Ми були в окупації дев’ять місяців. Я ніде не виїжджала. Сиділи і дивилися на рашистів, не отримували пенсії. Важко було, ну якось виживали.

Нам ніхто нічого не давав, поки нас 10 листопада не звільнили. Тоді вже пішла гуманітарна допомога і медикаменти. А росіяни нам нічого не давали. Ми їли те, що залишалося: що закатували, що на городі збирали. А медикаментів не було. Я цукровим діабетом хворію, і можете уявити, як я це все пережила.

Шокувало те, що стріляло, ще - як ті рашисти ходили по хатах, забирали, що хотіли. Могли вбити людей. Онуки заїками стали.

Найприємніше - це коли нас звільнили. Цей день запам’ятався і плачем, і радістю. Вранці встали, а односельці кажуть, що росіяни і бігли, і на велосипедах тікали на Херсон, а наші їх вибивали. От цей день, коли вони почали тікати, для нас був самий приємний.

Дуже мені б хотілося, щоб була наша перемога, і якнайскоріше. І щоб швидше був мир.