Ольга не поїхала з Василівки. Вона залишилась вдома, не дивлячись на постійні обстріли.

Я з Василівки Запорізької області. Мені 66 років. Я вчора маму поховала.

Від початку війни ми весь час були вдома. Нас жорстоко обстрілювали. З самого початку влучили в город сусіда. У мами в хаті вікон нема, вона в холоді жила.

Ми у погребі півтора місяці були. Вся родина з'їхалася, всі були тут. Нас шокували  обстріли постійні, те, що все зруйнували: будинки, магазини, дороги. Позастрягали ракети посеред дороги. Газу в нас немає й досі. Не так давно і води, і світла не було. Зараз немає телебачення.

Їжу увесь час купити можна було на ринку. Там є все, але ж коштує дорого.

Ми нікуди не евакуювалися, вдома були. Моїй матері було 89 років, я не мала змоги її вивезти. Нам пропонували їхати, але в нас навіть думки не було про це. Поїхали тільки діти, щоб вивезти онучку. Дівчинці три рочки, вона цього не витримувала - почала вушка закривати.

Ми якось навчилися долати стрес. Раніше сльози підступали, та я не плакала. А як мама померла, я вже другий день плачу. Якось тримаюсь, не падаю духом. Але стрес є, він нікуди не дівся - я сплю дуже погано.

Я б хотіла, щоб війна скінчилась вже сьогодні. Я б зустрілась із онуками, з дітьми. А над нами було б чисте, мирне небо.