Сім’я фермерів залишилась в окупації, щоб не втратити господарство і зібрати врожай. Їм пощастило, що якраз восени село звільнили

Ми проживаємо в селі Новогригорівка Бериславського району. До війни працювали фермерами, орендували 70 га землі. Як до нас окупанти зайшли 10 березня, діти наші виїхали в Київ, а ми з чоловіком залишилися. Техніку і все нам було жалко кинути. 

В окупації ми старалися ніде не виходити. У нас їсти було що, бо в нас фермерське господарство, то ми практично ніде не виїжджали. Обходи були, але більше - щоб щось забрати. Їм і машина потрібна була, то до нас приїжджали не один раз. Вже, бувало, і нерви здавали, страшно було. Ну, живі, слава Богу. 

Росіяни такі були, що казали: «Ми можемо просити, а можемо забрати силою». Не дай Бог би телефон побачили - то це щось би було страшне. Я телефон у горіховому саду закопувала. 

Одного разу вони приїхали і хотіли забрати бочки, у які ми збираємо дощову воду і поливаємо в саду й на городі.  Я вийшла і кажу: «Робіть що хочте, а бочки не дам! У мене і квіти сохнуть, і все сохне».

Ще вони приїхали на бригаду, де люди робили, то казали: «Оце все буде ваше, а тим, хто потікали, їм нічого не вернеться». Вони нас так і не заставляли підписувати щось - більше заставляли колаборанти. Наші зрадники закликали: «Хто підприємці - їдьте і оформлюйтеся на росію, бо приїдуть і не дадуть вам збирати урожай». А ми їм відповіли, що все життя на цій землі робимо і нікуди не поїдемо. В мене є бажання: якби розібралися з тими колаборантами і сепаратистами.

Нам повезло, що коли ми урожай зібрали, то почали бомбити наші мости, і що нас це не коснулося - не заставляли переоформляти і не забирали нічого. 

Ми тільки одного дня почули, що в сусідньому селі Червоному начебто наші. Вони ж там біля Високопілля розбили окупанта. І ось, через день-два приїхали люди з сусіднього села по воду і кажуть: «Нате вам гостинець – оце пакунок, що солдатам видають. Наші солдати передали, вони вже у нас. Ну й радості, звичайно, було! А потім йшли селом наші ЗСУ, і я вийшла зустрічати їх. Дуже перший контрнаступ був важкий.

Якби хто сказав, що цей жах буде вісім місяців, ми б не витримали. А так – з надією день за днем витримали. Слава Богу, що ми дочекалися. Дуже хочеться, щоб вигнали окупантів, і війна закінчилася. Ми за це молимося. Дуже шкода хлопців. Все, що я можу робити як жінка - це молитися.