Іванько Дарія, 10 клас, Плахтіївський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Саламаха Галина Степанівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Здається, весна сказилася…А, можливо, це і не весна, а зима свого не добрала. Вітер сердито налітав на сільські хати, дерева, розчахував крони, розкидав залишки сіна із копиць, складених в низині, біля річки. Небо неначе підігрувало крижаному вітрові. Темно-сірого кольору, воно несло вохристі білі хмари, наповнені снігом. В городах вже виднілися дружні рядки цибулі, часнику, а в садках ніжно розпускалася зав'язь плодових дерев. І на всю цю красу сунув мороз… Вже дві доби морозив все, що можна. Отже, будемо в цьому році без соковитих персиків і абрикосів.

Та хіба це страшне, якщо зрівняти з подіями, які відбуваються в країні? Наступного року дерева вродять, а ось тисячі людей вже не піднімеш, не оживиш… Вже не будуть вони жити, кохати, сміятися, просто радіти життю.

Я поверталася вражена почутим від подруги. Небо втомилося утримувати важкі, вагітні снігом, хмари, і вони сипонули мокрим снігом. Великі сніжинки, впереміш із дощем, били мені в лице, і разом із моїми сльозами текли по моїх щоках. Я плакала. Біль і жаль полонили моє серце. Переді мною оживали реальні картини і не давали мені спокою. А як би я вчинила? А чи змогла б я витримати все це, не опустити руки?

Старший брат моєї подружки, одружений, люблячий чоловік, батько, син, брат, вже декілька років на війні. Пішов, не чекаючи повістки. Не ховався, не плакав, не тікав за кордон. Пішов, бо розумів, що має захищати свою родину, країну. Хто, якщо не він?

Рідко приходив у відпустку. Двічі контужений, не жукав приводу уникнути служби. А як же там будуть мої побратими? Не можу їх лишити! Тож проходив реалібітацію і знову йшов. Про воєнні будні говорив неохоче, відпочинок знаходив в городі, біля худоби та своєї сім'ї. Змінився, помужнів, з'явилася рання сивина. А оце розповів про свого побратима, 28-річного юнака Вадима, який вступив у двобій зі смертю і переміг його.

Це було восени. Рашисти напирали на їхні позиції і вдень, і вночі. Маючи перевагу в озброєнні і особовому складі, вже декілька днів не могли потіснити наші позиції, які утримували на цьому напрямку десятеро бійців, підтримувані далекобійною зброєю своїх товаришів. Здавалося, небо перемішалося із землею: вибухи, свист снарядів, хмари пилу, який сипався зверху. Ще і дрони постійно висіли над позицією.

Голови не можна було підняти. Навіть в туалет «по-маленькому» ходили навколішки. Рашисти не жаліли своїх бійців, посилаючи, як м’ясо, під дошкульний вогонь українців.

Вадим, вічний жартівник і оптиміст, намагався підтримати товаришів веселими дотепами. Хлопці вже дванадцятий день були на бойовому чергуванні «на передку». Зараз тут було дуже «жарко». Закінчувалися боєприпаси, а ворог тиснув. Отримали наказ про відступ з метою збереження живої сили. Відстрілюючись, розпочали відступ. Шалено стукотіли серця, пил скрипів на зубах, здавалося, сили залишають бійців. Тож повзком, перебіжками вийшли із зони бойових дій. Бог вкотре зберіг їхні життя.

Коли вже всі зібралися в умовленому місці, то зогледілися, що з ними немає Вадима. Почали згадувати, хто бачив його востаннє. Так, він прикривав відхід побратимів, «косив» ворога, а потім зник…

Не повернувся Вадим до вечора, не повернувся і наступного дня. Розвідка повідомила, що позиції на 2-3 км захоплені ворогом, отже, шансів вижити хлопцеві залишалося все менше. А ще не дай Боже потрапити до полону… Не в одного бійця скотилася скупа чоловіча сльоза. Молодий, красивий, йому б дівчат цілувати, землю пшеницею засівати, Україну відбудовувати.

Двох побратимів переправили до госпіталю, а інші відпочивали, набиралися сили перед наступним бойовим чергуванням.

Через два дні після їхнього повернення пішли нудні осінні дощі. Низькі важкі хмари нависли над землею і виливали всі свої сльози і скорботу. Все було оповите мрякою і туманом. Грунтові дороги стали непрохідними, ворог стишив наступ. І раптом вартовими був помічений якийсь рух. Коли наблизилися, то побачили людину, яку вже ледве повзла, сил йти вже не було. В змученій постаті ледве впізнали….Вадима. Весь у багнюці, знесилений. Тільки очі дали можливість розпізнати хлопця. Нашій радості не було меж! Підхопили його і незабаром він вже був у безпеці.

Те, що розповів юнак, не вкладалося в голові! П'ять днів без їжі й води…«Я так захотів маминого борщу, що вирішив не вмирати!» - жартував Вадим.

Ось що розповів побратим. Прикривав відступ, а рашисти лізли, як саранча. Тільки перезарядив зброю, як щось вдарило по голові і Вадим навзнак упав в окоп. А зверху на нього із хрипом опустилося тіло ворога, яке було розстріляне кимось із відступаючих бійців, і придавило його до землі. Хлопець був середнього зросту, жилявий, але це добриво для української землі було вдвічі масивніше і, можливо, саме воно стало порятунком для нього. Від болю, мабуть, втратив свідомість, бо коли отямився, то рашисти були вже на їхній позиції. Доля вбитих товаришів їх не цікавила, тому вони навіть не підійшли до трупа. Не звернули увагу і на ноги, які виглядали з-під нього. Помітив Вадим, що це були вузькоокі найманці, які славилися своїми звірствами.

Ось так під трупом хлопцеві довелося лежати майже три доби. Невимовно хотілося води, тіла майже не відчував, бо воно затерпло, закостеніло, а в туалет ходив під себе.

Було неприємно, але виходу не було. Знав, що якщо ворухнеться - розстріляють, підніметься - вб'ють, а гірше смерті буде потрапити в полон. «Тільки не полон!» - билася думка в голові. А вороги щось ремигали, похмуро перекидалися словами, відчуваючи нутром, що недовго ще їм топтами ряст. Вадим тримався з останніх сил, періодично втрачаючи свідомість. Декілька разів чув звук дрона, по якому цілили рашисти. «Значить, наш!» - тішила думка. А через кілька діб ворог поспішно залишив позицію, перелякано белькочучи один одному щось для них значуще.

Напруживши всі сили, скинув трупа із себе, від якого тягнуло потом і смородом. Продовжував лежати, бо не в змозі був піднятися. Очі підняв до неба, дякуючи Богу.

Що далі буде робити, він вже знав. Яким способом ще не знав, але тільки до своїх. Декілька разів перекинувся з одного боку на інший, почергово піняв руки, повертів ступнями. Почав відчувати тіло, яке хотіло жити. «Я дійду до своїх! Це моя земля! Я тут господар! Я буду гнати вас до вашого болота!» - сердито й затято сказав хлопець. І тоді по-пластунськи, припадаючи до землі, щоб не помітив ворожий дрон, ще майже дві доби повз до наших позицій. Йти не міг, бо тільки тепер побачив, що закривавлена ліва нога підпухла і нестерпний біль паралізував кожний рух. «Я дійду! Я зможу!» - постійно, як мантру, повторював воїн. І повз, повз… Дуже хотів води, і Бог послав дощу. Пустився густий осінній дощик, а він ліг голічерва і хапав губами його. Ось так під прикриттям дощу і повз у напрямку наших позицій, поки і не натрапив на наших хлопців.

Майже п'ять діб без їжі і води… «Де ти, хлопче, взяв сили? Що тебе тримало на життєвому плаву?»

Товариші тисли руку Вадиму, переправляючи його до госпіталю, дякували йому і говорили, що мають велику честь боронити Вітчизну пліч-о-пліч із ним. Хлопець знесилено посміхався: «Знайшли героя! Те м'ясо мене так придавило, що і дихнути не міг, не те, щоб пульнути хоч навздогінці по рашисту!»

За станом здоров'я Роман мав право не повертатися на війну, але він цього не зробив, так як не зробив цього і Вадим після одужання. Розуміють воїни, що в нашому житті є щось набагато цінніше, ніж наше життя. Є наша Україна, її воля й незалежність.

«Бо ми воїни. Не ледарі. Не лежні. І діло наше праведне й святе». Низький уклін вам, наші рідненькі!

Непогода продовжувала лютувати. Заходила ніч неспокійна, морозна. Знову будуть шахеди й ракети забирати життя мирних жителів. Але ми все витримаємо. Ми все переживемо. Будемо допомагати, в'язати сітки, робити окопні свічки, проводити благодійні ярмарки, лише щоб домопомогти нашим захисникам. І будуть родити персики й абрикоси, лишень хай ворог не топче нашу землю, не кромсає її тіло. Хай Бог береже Україну, нас і наших захисників. Амінь.