Моя родина - це дві дочки, зяті і четверо онуків, мама 88 років і чоловік. 

24 лютого був страшним днем. Не очікували, що бойові дії будуть розгортатися у таких масштабах. 

Ми ховалися від обстрілів, а коли вони стали ближчими і потужнішими, вирішили виїжджати. Моя дочка жила у Волновасі і наполягала на нашому виїзді. Вона нас переконала, тоді зять нас забрав і вивіз. 

Виїжджали ми на початку березня. Добре, що це зробили вчасно, коли ще не було у нас таких страхіть, які відбувалися надалі. Хоча Волноваха це вже пережила. Ми дочку там довго шукали, підняли на ноги всіх волонтерів. Знайшли її у підвалі. 

Нам пощастило під час евакуації. По дорозі нам траплялися гарні люди. Волонтери нам надавали житло для ночівлі. 

Приємно, що є чуйні люди, які нас розуміють. А так одні сльози. 

Спочатку ми виїхали на Вінниччину, у Погребище. Туди виїхала моя дочка з родиною. Їй дивом вдалося вибратися з Волновахи завдяки тому, що туди приїхала швидка допомога, яка їх забрала. Ми поїхали вслід за ними. Але там маленьке місто, роботу діти не знайшли. 

У Черкасах вдалося знайти дітям роботу, а я допомагаю їм ростити внука. 

Я так і не навчилась долати стрес, хоч і працювала з психологом. Напевне вже ніколи не навчусь. Ми живемо у чужому будинку, їмо з чужих тарілок, спимо у чужих ліжках, а своє згоріло, зруйноване. Це неможливо спокійно пережити. У мене на нервовому грунті з'явилась купа хвороб. 

Хотілося б, щоб мої внуки не знали що таке війна. На жаль, вони це вже знають, сахаються від літаків. На очах у моєї онучки у Волновасі руйнувалися будинки, вона таке пережила. Дитина вже з порушеною психікою. Чи зможе коли-небудь вона  забути пережиті події, невідомо.