Мені 42 роки. У мене є чоловік, одинадцятирічна донька, дворічний син і мама. Ми мешкали у Харкові. У перший ранок війни прокинулися від вибухів. Донька ночувала у подружки в мікрорайоні Салтівка, а його добряче обстрілювали. На щастя, нам вдалося забрати її додому живою й неушкодженою. 

Ми жили у приватному секторі. Коли починалися обстріли, бігли у підвал лікарні, розташованої поруч. У ньому було холодно – спали тепло вдягнені. Я переживала за дітей. 

Нам допоміг виїхати священник. Ми п’ять місяців жили у чужих людей. У червні я з дітьми поїхала в Полтаву. Тут спокійніше. Є можливість виховувати і навчати дітей. Чоловік залишився вдома. Інколи приїздить до нас. 

Хочеться миру і достойного майбутнього для людей.