«Я ставлю психологічний бар’єр, щоб не вертатися до тих подій»

Йшла зранку на роботу, погода була неприємною, хмари були сірі. Плюс така звістка, що розпочалася війна. Було страшно. У перший же день війни у нас їздили росіяни на танках і йшли бої в Охтирці. Я живу близько до вулиці Київської, йшла додому, і вже пів години по вулиці йшли російські танки. У нас на вулиці йшли бої.

Я проживаю в приватному секторі, ми з дітьми сиділи в погребі. Щиро кажучи, згадувати про це не хочеться зовсім. Я ставлю психологічний бар’єр, щоб не вертатися до тих подій, не згадувати, тому що це боляче. Мама в мене погано пересувається, було складно опускати її в погріб, діставати. Плюс у перші дні, коли бої в Охтирці йшли, розбили орків, коли вони втікали, ховалися. Як вони до нас у двір залізли, стукали в двері… Пережити ці хвилини… Я не хочу це згадувати, бо я почну плакати. Ми дуже перелякалися.

Ми тиждень жили без опалення, тому що бомбу скинули на ТЕЦ. Також скидали на військову частину, на магазин. У нас зник газ, ми тиждень сиділи без опалення в холоді. Добре, що електроенергія була. Готували їсти на електроплитці, потім знайшли газовий балон. Виживали.

З медикаментами було дуже складно. У моєї мами дуже високий тиск, я встигла кілька пластинок від тиску купити напередодні війни, а потім величезні черги в аптеках.

Ми не збиралися виїжджати, тому що в мене мама важко пересувається, а чоловік із перших днів пішов у ЗСУ. Не хотілося покидати дім, де жила з народження. Уся родина залишилася в Охтирці. Я працюю. Найбільша цінність – це людське життя. Все інше другорядне.

Хотілося б, щоб війна закінчилася чимшвидше. Шкода людей, які гинуть, дітей. Хочеться швидше дочекатися Перемоги. Щоб жити нормально, будувати плани, думати про майбутнє. Я хочу, щоб Україна процвітала, діти росли в мирі, були щасливі. Найкращі мрії і відчуття.