Головко Вікторія, 11 клас, Ліцей №2 Таврійської міської ради Херсонської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Плясецька Світлана Олексіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року я прокинулась від гучного вибуху. Це сталося о 05:50… одразу зрозуміла, що в моєму рідному місті Нова Каховка почалася війна. Спочатку ми не усвідомлювали, що коїться. Все відбувалося так швидко, що не встигали реагувати. У соціальних мережах почали з’являтися новини про повномасштабне вторгнення: російські війська знову напали на Україну. 

Перші дні були особливо важкими. Ми намагалися дізнатися, як справи у рідних і близьких. Уся країна страждала від вибухів і тривог.

Вже близько 10:00 24 лютого стало відомо, що російська армія зайшла в Генічеськ, а через кілька годин ми стали окупованим містом. На вулицях паніка: люди скуповують продукти, біля банкоматів черги — всі намагаються зняти гроші. У небі вирують літаки, а віддалені вибухи змушують серце зупинятися від страху. Близько третьої години на вулицях міста проїжджає колона військової техніки. Я стояла на балконі, спостерігаючи за тим, як проходять бої на правому березі.

У цей момент зрозуміла, що війна — це не просто слово, а реальність, яка прийшла в наше життя.

Дні перетворилися на тижні, а тижні — на місяці. Ми намагалися адаптуватися до нових умов, але страх залишався з нами. Часом здавалося, що це не закінчиться ніколи. Я чула, як у Запоріжжі російська армія атакує атомну електростанцію, а в Києві люди живуть у метро, ховаючись від бомб. У Харкові та інших містах тривали запеклі бої. І хоча кожен день ми віталися з надією, страх проникав у наші серця. 6 березня ми з друзями вирішили вийти на мітинг. Ми хотіли показати, що, незважаючи на страх і небезпеку, ми все ще маємо голос. Цей акт сміливості дав нам надію і зміцнив віру в те, що ми не самі. 

Я пам’ятаю, як ми стояли разом, тримаючи в руках плакати, співаючи патріотичні пісні. У ці моменти ми відчули єдність, яка допомогла нам витримати всі труднощі. Нас було дуже багато.

Час минав, але обставини залишалися незмінними. Я бачила, як мої друзі та знайомі покидають місто, втікаючи від жахів війни, а я залишалася. Сподівалася, що війна скоро закінчиться, що наші захисники повернуться з перемогою. Але день за днем, тиждень за тижнем, рік за роком сподівання перетворювалися на розчарування. Зараз, коли минуло вже майже три роки, я все ще чекаю на нашу Перемогу. І хоча моє місто залишається під окупацією, ми продовжуємо боротьбу в душі.

Кожен з нас навіть у найтемніші часи знаходить сили йти вперед. Ми не маємо права здаватися, адже мир — це те, за що варто боротися.

Ми, молоде покоління українців, маємо силу і рішучість будувати майбутнє, де не буде місця для війни. Я вірю, що наші мрії про мир, свободу та гідність обов’язково здійсняться, якщо ми не будемо втрачати віру. Зараз я навчаюсь у школі дистанційно. Цього року закінчую 11 клас. Здобувати освіту під час окупації дуже непросто: іноді нас обстрілюють, іноді зникає світло або інтернет, але я не опускаю руки. Перші дні вересня цього року були особливо важкими, адже кожен день вимикали світло. Та я не втрачаю надії і віри. Упевнена, що все це страхіття скоро закінчиться, і ми близькі до перемоги.

Дуже сподіваюся, що незабаром всі мої друзі і близькі зможуть приїхати, і ми разом відсвяткуємо нашу Перемогу.

Хоча ми будемо раді, коли все закінчиться, ці події надовго залишаться в нашій пам'яті. Ми ніколи не забудемо, що втратив кожен українець: хтось втратив частину своєї сім'ї, хтось свій будинок. Кожен з нас переніс свою втрату… І це найстрашніше…