Катерина Лебедєва з Києва на своїй сторінці в Фейсбуці опублікувала пост про загибель свого колишнього чоловіка Олександра Германовича. В його будинок поцілила ракета і він був зруйнований унаслідок обстрілу. Знайдено деякі кістки, але аналіз ДНК зробити не вдалося через надто вигорілий матеріал. Катерина намагається триматися, обіцяючи підтримувати дітей та зберігати пам'ять про чоловіка.

Востаннє ми чули Сашу 3 березня. Він був у своєму будинку неподалік від Макарова, 40 км від Києва, разом з парою друзів. Перші дні війни розповідав, як навколо літає. Зв‘язок уже був проблемним, то є, то немає. Тож перші кілька днів мовчання ми не дуже переживали. Я з дітьми вже доїхала до Голландії. Дні йшли, а від Саші ми нічого не чули. Аж поки мені не подзвонили дальні сусіди і не розповіли, що в Сашин будинок поцілили з танку, і той відразу захопився і згорів. 

Майже місяць ми шукали Сашу по всіх групах навколишніх сіл. Сподівалися, що він з друзями втік і десь ховається. 

Через місяць всі ці території звільнили. Кожної години ми чекали, що ось-ось він подзвонить і скаже - тю, та все нормально. Військові прислали мені відео будинка. Згорів вщент, як і дві машини перед ним - Сашина і друзів. А ще через кілька днів повідомили, що в попелі знайшли кістки. 

Лише по кілька людських кісток в трьох місцях. 

Діти здали зразки ДНК в Гаазі. Добрі люди довезли їх в Україну. Слідчі були завалені горами неідентифікованих трупів. Це ж все Бучанський район. Спочатку одна експертиза довше місяця, потім ще одна довше місяця. Чекали, чекали. Чекали результату експертиз. І трошки дива. 

Шукали в полоні, ходили до гадалок. Дзвонили на його телефон. 

В якийсь момент я сказала дітям, що все. Їх тата немає. Найстрашніші слова, які мама може сказати дітям. 

4 місяці цього кошмару ми прожили в Голландії. В неділю ми повернулися в Київ. Тут мій чоловік, батьки, рідний дім. Так легше. 

Сьогодні слідчий сказав, що експертиза не змогла зробити аналіз ДНК. Надто вигорілий матеріал. 

Тому ця історія поки без кінця. Я не знаю, що робити далі. 

4 місяці я нічого не писала в Фейсбуці. Сьогодні я пишу це тут, бо в мене більше немає сил розповідати це наживо знайомим, яких зустрічаю в Києві. Бо розповідаючи, я кожен раз проживаю цей приліт, крики, полум‘я, смерть. 

За ці 4 місяці не було жодного дня, щоб я не плакала. 

Я сподіваюся, що смерть була миттєвою. 

Думаю, Саша давно на небі, дивиться за Андрюшею з Сашунькою. Приходить до них у снах. 

Передавай там всім привіт, Сань. 

Стеж за нами. Радій успіхам наших прекрасних дітей. Підтримуй їх у їхніх печалях. 

Я їх вирощу, Сань. Поставлю на ноги. Ти знаєш.