Моя Ліза дуже любить співати - вона продовжує займатися вокалом онлайн у своїй Херсонській школі. Спів - це те, що її відволікає від жаху війни. Вона мріє танцювати, а в майбутньому хоче стати вожатою, щоб допомагати маленьким діткам. Ліза категорично не приймає несправедливості: у школі вона завжди першою біжить по воду чи за медсестрою, хоча часто сама потребує підтримки.

Наш досвід дуже тяжкий. Два місяці окупації у 2022 році: окупанти, танки, рушниці. Виїзд через «сіру зону», коли на нас була направлена зброя. Наша сім'я втратила все. Селище Козацьке, де жила бабуся, просто знесене з лиця землі. Немає жодної опори, щоб дати дитині майбутнє. Зараз ми - я, бабуся та 11-річна Ліза - виживаємо в Києві. Тут також дуже страшно: часто проводимо ночі в укриттях, а вранці треба йти працювати та вчитися.

Найстрашніший спогад - 28 лютого 2022 року. Ми виїжджали з села, бо чотири дні жили у підвалі під безперервними обстрілами, коли на нас сипалася штукатурка, а літаки скидали бомби. Я йшла через селище, тримаючи семирічну доньку за руку і здійнявши білу ганчірку. Повз їздили танки, а я собою намагалась прикрити дитину, щоб нас не чіпали. Ми залишилися без дому, і зараз єдина надія - на допомогу благодійників, щоб Ліза могла хоча б трохи психологічно відновитися. Так хочеться миру...