"Я сказала їй, що не хочу вмирати"

Веріга Ірина Геннадаївна, 14 років, учениця 9-А класу Криворізької гімназії № 65 КМР

Вчитель, що надихнув на написання есе: Москаленко Тетяна Михайлівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна… Усі знають, що війна розпочалася ще у 2014 році. Просто тоді вона була для мене непомітною. Мені було 6 років. Я багато чого не розуміла. Був страх. Запитала у мами, що таке війна. Вона розповіла мені. Батьки намагалися приховувати новини про війну, не дозволяли вмикати самій телевізор. Одного разу я випадково побачила по телевізору новини. Мама довго заспокоювала. Це був жах для мами: я сказала їй, що не хочу вмирати. З часом заспокоїлися, не згадували. Життя тривало. Я дорослішала, мріяла…

З цієї хвилини наше життя розділилося на до і після. Увімкнули телевізор. З новин дізналися, що розпочалося вторгнення росії в Україну –напад було здійснено о 3:40 ранку. Почалися ракетні удари по всій території України. Ворог підступно наносив ракетні удари по мирним містам, коли всі люди спали. Гинули невинні люди. Це був наче страшний сон…

Я дуже чекала коли прийде весна, будуть весняні канікули. Ми планували поїздку до старшої сестри в Маріуполь, де вона проходила підготовку для несення служби в Національній поліції України. Вона із захопленням розповідала, яке гарне місто – Маріуполь! Хоч воно і маленьке, але багато чого можна було побачити нового, а найголовніше - мореееее. Я мріла побувати на морі, саме навесні, саме в Маріуполі, так як там своя, магічна атмосфера. Але не все так склалося, як гадалося… Через війну наша подорож відклалася на деякий час. Того ранку мама зателефонувала до сестри, яка повідомила, що їх усіх підняли по тривозі, усі співробітники повинні були прибути до академії. Чекали на розпорядження. Чекали і ми новин про рідну людину… Час йшов так довго, що здавалося: години ніби дні.

У Маріуполі та на кордонах уже велись бої. З вікон академії було видно, як наші військові захищають нашу рідну домівку – Україну. Вогню та диму було багато. Велика кількість літаків у небі. І невідомість… Час йшов… Тільки по обіді надали розпорядження повернутися до свого рідного міста. У центрі Маріуполя майоріли наші прапори. Увечері довелося залишити місто, і сестра з колегами виїхали в нашому напрямку. Ми переживали, поки вона та її друзі приїдуть додому. Дорога було довга та тяжка. Машин на дорогах було багато, люди тікали від війни. Страх, біль, який був у них в очах, неможливо передати словами. Вони залишили свої домівки, взявши найважливіше.

Багато людей виїхали за кордон. Але ми не збиралися нікуди їхати. Ми залишилися вдома. Це моя домівка. І почалися будні, але не такі, як раніше, до війни.

Я розумію, що війна увійшла в кожну родину, увірвалася наче ураган, не питаючи нас. Війна торкнулася кожного. Війна кожного змінила, згуртувала нас. В одну мить я подорослішала. Війна навчила нас цінити та любити рідних та близьких. Навчила мене жити, не боятися, чекати, рухатися вперед до мрії. Дивлячись на людей, розумієш, що ми - сильна нація. Люди різних професій, соціальних статусів намагаються допомогти один одному. Ми стали однією родиною, бо у нас один біль, одна тривога, одне горе на всіх. Багато людей змінили свої професії на захисників, пішли до лав ЗСУ. Ми ж, цивільні, допомагаємо нашим захисникам як і чим можемо з початку повномасштабного вторгнення.

І буде наша весна, весна перемоги над ворогом!

Слава Україні – Героям Слава !