Нонна Стєбакова

"Коли вперше дали сигнал повітряної тривоги, всіх охопив страх"

Стєбакова Нонна, 17 років, студентка ІІІ курсу Міжрегіонального центру професійної перепідготовки звільнених у запас військовослужбовців м. Кривого Рогу Дніпропетровської області

Викладач, що надихнув на написання есе: Харламкова Галина Іванівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Ранок двадцять четвертого лютого… Я збираюся на навчання, матуся на роботу, а мій хлопець повідомляє нам, що почалась війна. Він дізнався про це, гортаючи стрічку ТікТоку. Я не повірила та сказала: «Що ти говориш, яка війна?!». Зібравшись, йду на зупинку та сідаю в маршрутне таксі. Дорогою відкриваю інстаграм і бачу: Президент заявив про повномасштабне вторгнення армії рф на територію України. Сльози, страх, тривога, паніка. Повертаюся додому… Матуся приїжджає з роботи, і ми починаємо збирати речі та їдемо в село до дідуся та бабусі.

Страх і паніка стають сильнішими. Брат знаходився в центрі Харкова, який з перших хвилин потрапив під безжалісні обстріли. Я плачу, не знаходжу собі місця, в голові тільки одна думка: «Як він там і де знаходиться?»

Увесь день було почуття, що це відбувається не в реальності, це якийсь сон. Я не вірила в це. Коли вперше дали сигнал повітряної тривоги, всіх охопив страх. Ніхто не знав, що робити: чи ховатися, чи залишатися в будинку. Але ж було вирішено йти в укриття. З часом почуття тривоги зменшилося. Однак біль за країну й досі. Дідусь до всього поставився з розумінням, бо здогадувався, що рано чи пізно війна почнеться. Бабуся ж панікувала після кожного прочитаного посту у Фейсбуці. У той час, та і зараз, поширювалась маса фейків, щоб посіяти паніку.

Через три місяці після початку війни, матуся повертається на роботу, а я залишаюсь з бабусею та дідусем. Мені все ще страшно знаходитись у місті, але згодом влітку наважуюсь поїхати. Проходжу курси, завдяки яким починаю працювати, відволікаюся від новин, не часто їх читаю, тому що розумію – допомогти не можу, хіба що тільки матеріально. Адже постійно оновлюючи інформаційну стрічку, я почала відчувати апатію. Та краще жити тут і зараз! Більше немає ні страху, ні паніки. Є тільки біль, злість і ненависть до всіх дій російський людей, які так чекали «руський мир».

З початку війни був страшний біль за те, що з мого села загинули батько і син, за свободу і волю України. Все, що коїться на рідній землі з кожним днем все більше приголомшує та викликає люту ненависть.

Мир – це коли всі зможуть зібратися в улюбленій домівці зі своїми рідними під мирним небом. Коли ти можеш не думати, що буде завтра, але є змога планувати своє майбутнє у мирі та спокої. Слава Україні!

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/