Кузьменко Єлизавета, 16 років, Комунальний заклад «Близнюківський ліцей Близнюківської селищної ради Лозівського району Харківської області»

Важко визначити дату, з якої б можна було розпочати відлік подій, що змінили життя кожного українця на «до війни» і «після». 2014 рік… Цей рік став для всіх нас переломним. Страшні події на Майдані, початок нападу російської армії, входження України в повоєнний стан – усе це пройшло через долі людей.

На той час я була малою дівчинкою, яка мріяла про далекі мандри, цікаві подорожі. Захоплювалася історіями про лицарів… І раптом все змінилося. Що? Що саме відбувалося в нашій країні?

Чому тато з мамою починають тепер ранок з «Новин», а не зі сніданку, як це було завжди у нас в родині? Увечері знову «Новини». Чому?.. Питань багато було. Але навіть дорослі не могли дати на них відповідь, не могли пояснити. Не могли повною мірою задовольнити мою цікавість.

Часом ставало страшно від переглянутих отих новин: це були не ті герої, про яких я читала, про яких я мріяла.

Дуже врізалася в пам’ять картина, яку вперше побачила на телеекрані. Майдан. Великий натовп людей, на який сунув «Беркут». У декого закривавлене обличчя. Комусь медики надають допомогу…

Я розуміла, що це небезпечно. Смертельно небезпечно! Але чому ніхто нікуди не тікав?..

Картини на екрані змінювалися одна за одною. Але чорні фарби не зникали, не з’являлася радість на обличчях героїв. І коли я побачила священнослужителів, які, вишикувавшись на сцені в один ряд і всі разом стали молитись, я розридалася. Разом! Разом молились!.. А люди ставали під сценою на коліна і теж молилися..

Мені було страшно. Я була розгублена. Що відбувається? Я розуміла, що це не кіно, де завжди буде хеппі-енд.

На Донбасі проживали наші родичі. Дуже добре пам’ятаю той день, коли ми їхали до них. Блокпости, чоловіки у формі, автомати, танки – все лякало мене.

А тихий сімейний вечір перестав бути тихим після почутих за вікном вибухів.

Все частіше ми чули новини про загиблих Героїв. Війна забирала кращих із кращих. Серед них і наші земляки: Топчій М.М., дев’ятнадцятирічний Денис Кочубей, Олег Чепеленко, Дмитро Приходько... Лише біль, нестерпний біль, незагойна вічна рана.

Ми повинні пам’ятати своїх Героїв завжди, адже вони віддали своє життя не тільки за майбутнє України, а й за нас усіх. Герої не вмирають!!!

Так, війна змінила наше життя. Вона навчила, що незалежність – це не просто слово і вихідний день у серпні.

Незалежність має дуже високу ціну – людське життя. Тому доля нашої країни залежить від кожного з нас.

Війна ще й досі триває… Коли ж вона закінчиться? Відповіді немає. Є натомість упевненість, чим саме вона завершиться. Звісно, що перемогою. Нашою перемогою… Близькою перемогою. Ми зробимо все, що від нас залежить. І це будуть найщасливіші часи для всього українського народу. Мирні, щасливі дні. Я вірю в майбутнє нашої країни!