«Тепер я нічого не боюся, чесне слово»

Це було дуже-дуже страшно. У нас у будинок влучив снаряд. Чоловік був сердечник, і снаряд влучив саме в те місце, де він лежав у ліжку. Він отримав великий шок. Я тікала в підвал, кликала його: «Петю, стріляють, із усіх боків б’ють, незрозуміло звідки. Біжимо в підвал!» А він не йде. Я знову: «Петю, ну швидше, швидше, скрізь стріляють!» А він як заворожений став у дверях і стоїть, ані руш. Дивиться в одну точку. Я не знаю, чи в нього був шок після того, що розбило спинку ліжка, і на нього це подіяло. Він у підвал так і не зайшов.

Після обстрілу я зайшла в будинок, дивлюся на нього... Стеля наскрізь пробита. Чоловік увесь в жужелиці, чорний. Стоїть і не розмовляє, дивиться в одну точку. Я кажу: «Петю, давай, виходь». Прибігла сусідка, Марина Михайлівна, вона працює в школі. Каже: «Що у вас? Усе гаразд? Живі?» – «Живі, але бачите, які ми». Вона каже: «Так, ідемо швидко, я вже нагріла воду». Це було 3 червня, у нас був сильний обстріл. Чоловік помився, ми зробили йому ромашковий чай. Він випив і ліг.

Я підходжу і кажу: «Петю, ну що, давай знову в лікарню?» А він каже: «Ні, у лікарню я більше не поїду». І так він три дні пролежав, а я спала постійно в підвалі. Уранці прокидаюся, а він мені кричить: «Наталко, Наталко! Іди сюди! Я більше не можу терпіти, викликай швидку».

Але швидку викликати не було звідки, я попросила племінницю, вона живе через будинок: «Наталко, поїдь і проси солдат або швидку, або нехай вони відвезуть його в Селідове. Тому що я навіть не знаю, куди телефонувати, кого просити». Вона поїхала на блокпост, розповіла. Хлопці приїхали, забрали його й відвезли до лікарні. Він пролежав там три дні й не розмовляв...

Ми оформили племінницю як дочку, і коли чоловік їхав у лікарню, він мені говорив: «Наталко, я тебе попрошу, не ображай Іру». Я кажу: «А що ти так?» – «Я не знаю, чи повернуся, чи ні». Я кажу: «Ти що, не вигадуй! А хто буде добудовувати все розбите, одна я?» Його відвезли хлопці, але додому більше не приїхав...

За свої гроші я все відремонтувала, витратила всі заощадження.

Тепер я нічого не боюся, чесне слово. І не тому, що так сильно пережила все. Не тому, що я літня людина й мені байдуже. Просто я хоч прожила. Немає ніякого страху. І стріляють іноді, не завжди ж тиша, а мені якось байдуже.

Буває, що дуже гучна стрілянина, але я нікуди не йду. Із 2014 року я живу сама. Одна дочка живе в Донецьку, інша в Італії на заробітках, а син в Чернівецькій області. Я зробила хороший ремонт після всього, що було, сама все відновила, а зараз живу в літній кухні взимку і влітку.

Дочка тільки вчора приїхала з Італії у відпустку. Вона мене заспокоює: «Мамо, може, скоро все закінчиться. Не плач, не переживай. Ми поруч, будемо їздити».

День пройшов, і слава Богу.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/