Мруць Галина, вчитель, Нагачівський ЗЗСО І-ІІІ ступенів

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Другий місяць війни, три роки тому. Мої іменини. Я замовила собі торт і вирішила якось передати його у Вінницю доньці, яка працює лікарем на швидкій(працювала, рівно через рік пішла добровольцем на покровський напрямок, служить зараз). Уявила, як вона зрадіє, смакуватиме тортом, тішитиметься не лише солодощами, а й самим, ще невідомим для мене, способом доставки. Завдання зрозуміле, але спосіб виконання складний - автобуси не курсують. До закриття Нової пошти година, шансів встигнути майже немає. Але пакунок зібраний, я готова до подорожі й пригод.

Що станеться, якщо не вдасться? Абсолютно нічого критичного. Жодної секунди сумнівів. Ініціатива і година часу належать мені.

Стою на зупинці - пусто, тихо. Їде легковий автомобіль. Махаю рукою — не зупиняється. Відганяю думку, що це був єдиний шанс. Радісно махаю вслід машині, а в думках дякую водієві за те, що не зупинився. Значить, це не моє. Надія не дозволяє засмучуватись, стукаю підборами в такт думок, порушуючи тишу на трасі…Раптом - гул, приглушений. Байдуже спостерігаю, як зі сторони кордону наближається великий двоповерховий автобус. За величезними вікнами водія не видно. Для мене ясно, як Божий день: це не той випадок, коли варто зупиняти. Тому приречено стежу, як він проїжджає повз. І все ж, коли від’їхав метрів на десять, махнула рукою - механічно, по інерції.

Чому? Можливо, щоб потім не картати себе, що не зробила все, що могла…І великий автобус… зупинився. Застиг на трасі, застигла і я від несподіванки.

Двері відчинилися, і водій гукнув, махнув рукою. Я, схопивши пакунок, побігла до автобуса, радісно дякуючи за таку нечувану доброту. Залишалося двадцять хвилин до закриття НП. Я поставила пакунок між крісла в салоні, а в голові вирували радісні думки: Господи, як Ти так можеш? В останні хвилини - і я майже встигаю. Дякую, навіть якщо не встигну, дякую за шанс, за саму можливість їхати.

Тоді підійшла до водіїв - їх було двоє - щоб подякувати. -Дякую вам дуже! Я вже втратила надію. Ви мій останній шанс. - А вам куди? - запитав водій. - У Яворів, на НП. - А Яворів далеко? - втрутився його колега. - Перше місто по трасі! Ви ж їдете через Яворів? - Ми у Вінницю, - каже водій. - Можемо вас туди завезти! – жартує.  

Я, ще не перетравивши інформації, кажу: - Дякую. Мені сьогодні до Вінниці не треба, але везу пакунок доньці, вона працює у Вінниці лікарем. То я вам його залишу, передасте? Я дам вам номер телефону, вона з вами зв'яжеться, добре? - Добре, без питань, - трохи здивовано, але погодився водій.

Я записала номер і пересунула пакунок ближче до кабіни. - Там їжа, я зателефоную доньці, попереджу. Вона на зміні, до 21:00. Набираю доньку: - Ярунь, передаю тобі посилку. Автобус із Польщі їде до Вінниці. Даю їм твій номер. Чи донька здивувалася? Вона знала, що я везу пакунок без шансів передати, усміхнуло її. Каже, навіть не мала бажання фантазувати, як мені це вдасться, бо і так це буде щось неймовірне, нестандартне. Подумаєш, мамі треба посилку до Вінниці передати

Виявилося, автобус буде у Вінниці о 22:30 і проїжджатиме Хмельницьким шосе - буквально за п’ять хвилин від її будинку. І там є заправка, де можна зустрітися.

Водії помаленьку приходили до себе, почали уважно придивлятись до мене. І водій, виправдовуючись чи роздумуючи, каже: - Ми ніколи нікому не зупиняємо. І сьогодні не збиралися… - Бо мені дуже треба було, - усміхаюся. В думках додаю: це не ваша провина, так треба було мені.

Під’їжджаємо в Яворів. Витягаю гроші: - Вам на каву, за підтримку. - Зараз війна. Лікарі на вагу золота. Не думайте, не візьмемо, - відповів водій. Дізнаюся, що вони двічі на тиждень курсують з Польщі до Вінниці. - Донька могла б з вами колись поїхати додому? - Без проблем!

Я вийшла з автобуса, щаслива, з почуттям задоволення від безмежної опіки і підтримки Небес. Душа співала, я аж горіла від нетерпіння комусь якнайшвидше розказати, пересмакувати, переосмислити, проаналізувати.

Чесно, в голові не вкладалося, як так? Яка ймовірність того, що я мала передати пакунок саме таким чином? Підтримка небес відчутна кожною клітиною… О 23:00 дзвонить донька: -Мамо, пакунок у мене! Виявилося, хлопці самі запропонували: якщо  захоче, може поїхати з ними  додому і назад. Так і сталося. Вона двічі їздила з ними з Вінниці додому і назад. Грошей не взяли. Чи вперше зі мною таке? Зовсім ні. Я смакую такими ситуаціями та історіями час від часу, особливо в найнесподіваніші моменти.

Чому так сталося? Бо мені треба. Причина - в мені. Бо я цього хочу. Мені треба встигнути.

Чимось мені це вигідно, оминати традиційні, сплановані заздалегідь шляхи вирішення завдань. Бо це нецікаво. Цікаво- як це станеться саме сьогодні! Бо я не шукаю стандартних рішень - мені цікаві самі пригоди. Азарт, екстрим, неочікувані повороти, щире здивування після …І неприхована радість у момент звершення, як це можливо, Господи, дякую! Здається, моя сила - в умінні хотіти, в безумовному, безкорисливому бажанні потішити інших і відчути вкотре Божу підтримку. Я не думаю, навіть не уявляю, як це станеться. Я лише бачу радість на обличчі доньки. І навіть більше - я уявляю, відчуваю смак пригоди.

Найважливіше зараз - не передумати, відігнати, зловивши в зародку найменшу думку про невдачу, не допустити навіть тіні сумніву.

Я не зобовʼязуюсь ні перед ким звітувати, вдасться інакше, це буде інша пригода, не менш оригінальна, за що я наперед вже вдячна Богові. Жодних очікувань, лише безмежна вдячність від можливості спробувати… Я приймаю будь-який перебіг подій, шукаючи радість в можливостях пізнати щось нове.

P.S. Подумала: може, варто порушити своє табу не писати нових віршів, доки не видам написаних, і написати про це вірш?

Спроба пера не вдалася…Табу залишилося незламним.

Аж раптом згадала давно написані і забуті рядки:

Вливаюсь в акт сотворення, у вир любові входжу я,

І забуваю думати, чи добре це, чи ні.

Тоді ж приходить впевненість, що лиш дитятко Боже я,

Що тільки коли відпущу все - приходить все мені.