Мені 51 рік. Я мешкаю в місті Снігурівка Миколаївської області. Маю трьох дітей. Зі мною живе лише найменший син. Йому вісім років. Старші діти – за кордоном. Я працюю вчителем. Викладаю англійську і німецьку мову. Під час окупації була вдома. Не виїжджала через маму. Їй вісімдесят років. 

Про початок війни дізналася від директорки школи. Потім почула вибухи вдалечині. З десятого березня світло з’являлося лише в певні години. 17 березня зникли і електрика, і вода. 

14 березня росіяни скинули бомби. Мабуть, хотіли поцілити у військкомат, а знесли пів вулиці. 19 березня і місті з’явилася колона російської техніки. Окупанти їздили по вулицях і шукали нацистів. Перевіряли молодих хлопців, чоловіків. Так почалося життя в окупації. Не було ні хліба, ні води. Тільки якісь запаси їжі. 

Росіяни поставили свої блокпости, тому далеко від дому я не ходила. У деяких місцях знаходила зв'язок. Могла сказати рідним, що жива. 

Запам’яталося 14 квітня минулого року. Того дня снаряд прилетів на сусідський огород. Осколки пробили наш дах і два вікна. Один осколок пролетів через увесь будинок, розбив скло у дверях і вікно. Нам пощастило: у той момент нас не було вдома. Ще один снаряд влучив у будинок, розміщений неподалік. Він був пустий - його мешканці виїхали. На маминій вулиці загинуло двоє літніх людей. Поряд загорівся гараж. 

З того дня в душі оселився страх. Я боялася відійти від будинку далі, ніж на сто метрів. Привчила дитину «слухати небо». Якщо чули хлопок і свист – ховалися. На щастя, ці спогади вже стираються, бо восьмого листопада Снігурівку залишили у спокої. Про те, що сталося, мені нагадують лише замінені вікна й двері, а також пошкоджена літня кухня на обійсті сусідів, яку добре видно з нашого двору. 

Я загадала, щоб наступний Новий рік був мирним для всіх. Хочеться, щоб діти ходили до школи чи до садочків, а їхні батьки – на роботу.