Я інвалід, до війни ще ходила. Під час війни я потрапила під бомбардування. Спускатися до підвалу не могла, сиділа сама вдома. У 2015 році я провела два місяці під бомбуванням, плачучи і благаючи Бога, щоб все закінчилося.

У квартирі живу сама, я у розлученні вже 30 років. Діти від мене відмовилися, один за кордоном живе, десь у Словаччині, а другий десь у Прикарпатті. З церкви дзвонили та питали, чи не хочу я виїхати. Згодом передзвонили і сказали, що завтра вранці мене заберуть. Так мене привезли до Слов'янська, а потім відправили до Одеси, роздобули інвалідний візок.

В Одесі хлопці зустріли, розподілили у Білгород-Дністровський санаторій. Там я була до серпня, поки нас не відправили до санаторію «Куяльник». Там ми теж були понад рік, потім привезли до Святогірська.

У мене зовсім відмовили ноги, мені дали інвалідний візок. Мені 61 рік, але вже сім років погано пересуваюсь.

Почали стріляти, але мені не страшно було. Раніше я жила в Баку, недалеко від Нагірного Карабаху, там теж стріляли, і може тому не було страху.

Одні люди ставилися з розумінням, інші обурювалися. Але здебільшого світ не без добрих людей, у Святогірську я з багатьма познайомилася.

Періодично давали речі, продукти. Продуктову допомогу одержувала від Фонду Ріната Ахметова. Ще мені дали пилосос, обігрівач, гарний чайник, але мені багато чого не треба було. Приїжджали американські лікарі, стільки болячок у мене знайшли… Це все після бомбардування: і діабет, і серце, і шлунок.

Мрію, щоби все закінчилося і можна було вільно пересуватися. Хотілося б спокою.