Ми з міста Лисичанська, виїхали 13 березня евакуаційним потягом до Львова. На потязі їхали понад 35 годин без зупинок! Не змогли більше ховатися у підвалі та чути вибухи! Трусило дім, коли бігли у підвал. Одного разу бачила, як щось летіло над головою!

Найстрашніше було сидіти у підвалі, коли дзвеніли банки та летіла штукатурка, звуки зверху були страшні. Я просто накрила доньку собою та молила Бога, щоб вижила! Коли вийшли через час, то виявилось, що прильоти були на нашій вулиці, але нижче на декілька домів. Води та світла в нашому районі не було вже з кінця лютого. Топили сніг на печі, щоб отримати воду.

Я виїзжала з донькою 8 років, моєю мамою та вивозила племінницю 12 років. Всі були виснажені! Мама була в шоковому стані. Я несла відповідальність за них усіх. Вже у Львові мені довелось звільнитись заочно з роботи. Бо мені треба було відвезти племінницю до її мами, яка вже майже рік працювала в Польші. Моя мама просто не могла б це зробити на той час. В квітні наша квартира в Лисичанську постраждала. Вилетіли вікна та дах пошкодило. Складно було прийняти те, що було навкруги. Розпач, який не давав здраво розуміти ситуацію. Страх залишатися та страх виїхати. Не було води та у бабусі ліків.

Перебували майже постійно в підвалі, з 24 лютого по 13 березня. Ночували та їли там! Донька бачила та чула гучні вибухи.