Мені 27 років. Я родом з Полтави. З 2015 року жила в Харкові. Навчалася і працювала у Харківській філармонії. Коли почалася війна, поїхала з чоловіком у Полтаву. 

24 лютого я прокинулася від вибухів. Виглянула у вікно й побачила заграву. Зрозуміла, що почалася війна. Я зібрала речі, а чоловік заправив авто. Опівдні ми виїхали з міста. Були величезні затори. Ми добиралися до Полтави близько десяти годин. Живемо у моїх батьків. 

Мене запросили до церкви відспівувати загиблих воїнів. Бувало, що кожні два-три дні хоронили до п’ятнадцяти воїнів. Здебільшого – вісімнадцяти-дев’ятнадцяти років. Дуже тяжко дивитися на їхніх батьків. Психологічно дуже важко. 

Мене шокувало те, що сталося у Ірпені, Бучі та Маріуполі. Я щодня плакала, читаючи новини. Зараз майже не читаю новин. Намагаюся відволікатися, розвиватися. Здобуваю нову процесію. Буду працювати у галузі IT. Розумію, що треба робити щось на благо країни, платити  податки. Бо ми ніяк не допоможемо  нашій державі, якщо будемо просто сидіти й чекати.

Тітка і двоюрідна сестра вже десять років живуть в Данії. Вони ледь не щодня телефонували й запрошували до себе, але я не захотіла кидати Україну. Ми з мамою плели сітки. Коли закінчиться війна, будемо робити все  для того, щоб наша країна розвивалася та процвітала.