Літухова Марія Тимурівна, 15 років, Харківський ліцей №141
Есе "Один день"
Що я знала про війну в 2014р? Розповіді дідуся про Другу світову або новини зі світу, які слухали батьки, але мене це зовсім не цікавило.
Тоді мені виповнилося лише 7 років. Уже навесні всі навколо щось бурхливо обговорювали. Мою старшу сестру чомусь перестали пускати до центру міста, навіть мати не завжди наважувалась їздити туди сама, а я не розуміла, що відбувалося.
Влітку родиною ми поїхали відпочивати.
Коли повернулись, батьки, як завжди, сіли дивитися новини, але якийсь шум змусив нас підійти до вікна: там їхала колона танків. Я дивилась і нічого не розуміла, а батьки вже тоді усвідомили, що маємо залишити рідне місто й домівку.
За тиждень ми поїхали, але зібрали лише частину речей, адже вірили, що ця незрозуміла ситуація вирішиться й час дозволить нам повернутись. У Донецьку залишилось наші друзі, бабуся з дідусем та родичі, навіть шкільні речі, приготовані для другого класу, залишились там чекати на мене.
За день до цього я прокинулась під звуки автомату. Ми планували повернутись до 1 вересня, адже я сумувала за друзями й мріяла йти до 2-го класу. Минуло довгих 7 років, у моєму місті війна. Досі сумую та переймаюся щодня через рідних і близьких, які залишились там. Я за віком дитина, але, на жаль, знаю з власного досвіду, що таке війна.
Я люблю Донецьк, це моє рідне місто, моя мала батьківщина. Я люблю Харків, що прихистив нашу родину від пострілів. Мрію, щоб в Україні скрізь були мир і спокій, щоб родини, роз'єднані війною, об'єдналися. Хочу побачити своїх колишніх однокласників та познайомити їх зі своїм новим класом.
Люди, виконайте, будь ласка, прохання тисяч дітей з тимчасово окупованих територій: годі стріляти, руйнувати, Ми прагнемо добробуту й злагоди.
Колись Олексійович писав, що у війни не жіноче обличчя. Так, тим більше, у війни не повинні бути очі дитини, яка ховалася від куль і боялася й досі боїться реву літаків. Миру, щастя усім нам!
