Ніна чекала до останнього, що їхнє селище визволять. Та влітку не витримала і виїхала до столиці. Для цього їй довелося пройти принизливу процедуру, організовану окупаційною владою. 

Я мешкала у Нікольському, яке знаходиться в двадцяти кілометрах від Маріуполя. Наше селище, як і наш район, було окуповане шостого березня. Я працювала в Центрі зайнятості, та на співпрацю з окупантами не пішла, сиділа пів року вдома, без роботи. Потім вже вирішила, що досить, і виїхала на підконтрольну Україні територію. Зараз я в Києві.

У той день, 24 лютого 2022 року, ми прокинулися від вибухів о п'ятій ранку. Ми не могли зрозуміти, що воно таке. Увімкнули новини – і все стало на свої місця. У нас були прильоти в селище: стріляли по військовим об'єктам – і в той день, і в наступний, і навіть вночі. Я постійно була в телефоні: моніторила новини і більше нічого не могла робити. Дивилася і чекала якихось гарних звісток, але їх не було.

Взагалі, до дванадцятого лютого я навіть і не знала, що люди обговорюють можливу війну. Я не дуже цікавилася політикою, тому навіть не здогадувалася, що росія проводить навчання у Білорусі, чи що вони там проводили. А потім якось друзі розповіли, що збирають тривожну валізку. Це було дванадцятого лютого. Шістнадцятого числа проходив мітинг на честь Дня єднання. Приблизно тоді в моїй голові почали з’являтися думки про можливе вторгнення. Але в те, що насправді почнеться повномасштабна війна, я не вірила.

У нас були прильоти пару разів, але таких серйозних руйнувань, як в Маріуполі чи у Волновасі, чи навіть у Мангуші – у нас такого не було. В нас постраждало декілька будинків, декілька людей. Втім, все одно я старалася особливо нікуди не ходити, була вдома.

Найстрашніший момент для мене – це, мабуть, коли я побачила автобуси з людьми з Маріуполя. Ми записувались на фільтрацію у школу №1, де жили біженці з Маріуполя.

Люди сиділи на підлозі, на лавках, на сходинках в жахливих умовах – хто в шубі, хто в пальто, хтось просто в ковдру замотаний. Одні були з валізами, інші – з тваринами. Це був просто жах.

Ми були місяць без світла, а без газу ще довше. Звичайно, не було інтернету, зв'язку з рідними. А коли ти в інформаційному вакуумі, то ти не знаєш, як сприймати те, що говорять сторонні люди. 

Складно було в березні, коли не було світла, хліба, але потім ситуація налагодилась. Хліб нам почали возити з Мангуша. А з ферми у сусідньому селі привозили і безкоштовно роздавали молоко. Правда, були черги біля магазинів, люди писали на своїх руках порядковий номер у черзі.

Щоб купити буханку хліба, треба було вистояти декілька годин, а люди приходили о п'ятій ранку - щойно закінчувалась комендантська година.

А потім уже, коли включили світло, життя покращилось. Щодо ліків, то у нас все одразу розкупили, а потім привозили машинами з Донецька. У нас в медикаментах потреби не було, все обійшлося, можна так сказати.

Але ми вирішили виїжджати. Маршрут обрали через Василівку Запорізької області. А для того, щоб виїхати з Донецької – нам потрібно було пройти фільтрацію. Навесні на неї потрібно було чекати місяць і більше, бо людей було дуже багато. Мені було трохи легше, я проходила її в серпні. Це зайняло буквально один день. Нас фотографували з усіх сторін, зняли відбитки пальців. Ми заповнили анкету, де потрібно було вказати, хто з наших знайомих служив або служить в ЗСУ. Потім викликали на допит.

На допиті сиділо троє військових з автоматами. В мене питали, наприклад, чи знаю я як азовці ґвалтували дівчат в Маріуполі? Чи як азовці знущалися там над ветеранами? А чи знаю я, що в дитячому садку дітей вчать любити Бандеру? А що в школі читають Гаррі Поттера?

Я сказала, що я нічого не знаю, що я не маю знайомих військових, але мене все одно звинуватили у тому, що я союзниця азовців і в чомусь винна. Це було дуже довго, але не було страшно - це було просто огидно.

Я приїхала в Київ - тут мене чекала робота. Я дуже вдячна керівництву Центру зайнятості, в цьому плані проблем в мене не було. Сестра з сім'єю виїжджала раніше, тому мені вже знайшли житло, було трохи легше. У мене залишилися батьки в окупації, тепер переживаю сильно за тата.

Звичайно, життя змінилось. Наша Служба зайнятості працює і зараз, але дистанційно, з дому. Хтось працює в інших центрах, але прив'язаний до Донецької області. 

Єдине заняття у вільний час – це читати новини. Але ми намагаємось весь вільний час проводити на свіжому повітрі, маленька племінниця не дає сумувати.

Нам треба їхати навесні вже додому. Таке відчуття, що повернемося в березні, десь так. Дуже сподіваємося на це.