Я з міста Нікополя. Був студентом на момент початку війни. У перший день вторгнення мені зателефонував керівник та запитав, чи вийду я на роботу. Я погодився. В одному з поштових відділень я працював до останнього. Обстріли були дуже сильними, то за два місяці я все ж таки виїхали. Згодом повернувся та знову працюю на пошті.
Мені дуже шкода, що доводиться жити в обстановці війни. Що ми не розвиваємось.
Моїх рідних війна об’єднала. Вважаю, що завдяки цьому і тримаємось. Я мрію про світле майбутнє, не дивлячись на постійні обстріли. Доводиться жити сьогоденням. Максимум - можу планувати життя на тиждень.
