Увечері 24 лютого, того дня, коли Володимир Путін оголосив про повномасштабне вторгнення в Україну, ми з колегою були на Раві-Руській, сухопутному прикордонному переході між Україною та Польщею. Це було після 10 вечора, було страшенно холодно.

Зі змішаним почуттям відчаю та нереальності того, що відбувається, я спостерігав, як люди тікають від війни. Стоять на узбіччі дороги в темряві у намаганні зігрітися біля саморобних вогнищ.

41-річна львів’янка Юлія розповіла мені про свою поїздку евакуаційним потягом зі Львова 25 лютого з п'ятирічним сином: «Ми виїхали, бо живемо на п’ятому поверсі, бомбосховища немає. Наш поїзд до Польщі відправлявся після півночі, але ми прийшли на вокзал раніше через комендантську годину». Юлія розповіла, що було надзвичайно багато метушні.

«Розклад поїздів був на електронному табло, потім зник. Люди з маленькими дітьми та сумками бігали взад-вперед, намагаючись знайти свою платформу. Неможливо було знайти ніякої інформації, зателефонувати не було куди».

Коли прийшов потяг, на посадку пускали лише жінок, дітей, людей похилого віку та деяких громадян інших країн. Через 30 хвилин після відправлення переповнений потяг зупинився приблизно на 2,5 години. Юлія розповіла, що в певний момент український прикордонник забрав паспорти людей і пішов. Сказав, що оскільки в поїзді понад 1000 пасажирів, процес буде тривалим. На той час, коли вона з сином потрапили до Польщі, вони вже 14 годин були в дорозі майже без води та їжі.

Українці, з якими я спілкувався, казали, що виїхали тимчасово та мають намір повернутися, як тільки це буде безпечно. «Мій чоловік залишився і пішов у добровольчій загін», — з гордістю розповіла мені Юлія. «Я повернуся додому, як тільки зможу».

Автор: Human Rights Watch

Джерело: Human Rights Watch. Втікаючи від війни в Україні. © 2022 by Human Rights Watch.