Мені 65 років. Я жила в Маріуполі. Мала дім. Працювала вчителькою початкових класів. Планувала попрацювати ще пару років, а потім доживати своє життя в комфортних умовах – там, де мене люблять і поважають. Однак війна зіпсувала плани. 

24 лютого мене підкинуло в ліжку. Я не могла зрозуміти, що сталося. Зателефонувала сусідці. Вона сказала, що почалася війна. Було складно усвідомити це. 

Я з двома колежанками десять днів просиділа в підвалі на Пашковського. Потім ми почули інформацію про «зелений коридор» і пішли до драмтеатру, однак «коридору» не було. Ми ще одинадцять днів просиділи в драмтеатрі. Там було близько трьох тисяч людей. 

Було холодно. Щоб зігрітися, я вдягала панчохи на чоботи, спала у трьох брюках і двох куртках. Їжі не було. Зранку і ввечері ми отримували по склянці окропу. Щоб нам дали до нього по кілька штук печива, ми прибирали туалети у драмтеатрі.

15 березня ми виїхали з Маріуполя. Я дуже вдячна людям, які безкоштовно вивезли нас мікроавтобусом. Коли волонтери привезли нас в пансіонат і принесли нам їжу, я насолоджувалася запахом хліба, бо близько місяця не бачила його.

Мій син пішов добровольцем на війну. Я зараз орендую житло в Києві. Цього тижня потрапила під ракетний обстріл. Добре, що поряд було метро. Я спустилася в нього, тільки-но побачила, як полетіли ракети. 

Продовжую дистанційно працювати. Усі учні знаходяться за кордоном. У мене перший клас. Складно навчати малечу онлайн. 

Я мрію повернутися в Маріуполь. Сподіваюся, що він знову стане українським. 

Дуже хочеться, щоб війна закінчилася до літа наступного року.