Коли все почалося, мені здавалося, що я загубилася у величезному і страшному світі. Зовні все змінювалося так швидко, а всередині була тиша і страх. Лисичанськ почали обстрілювати, я пішла в підвал. Жити без звичного - без світла, води й тепла - було важко. Кожен ранок починався з надії, що цей день буде спокійним. Ми намагалися робити звичайні речі - готувати їжу, розмовляти, посміхатися. Це було порятунком у хаосі. Часом мені хотілося піти кудись далеко, забути про все. Але я знала, що тут мій дім і мої люди, і заради них потрібно триматися.

Іноді я піднімалася до себе в квартиру, але ненадовго. Було дуже страшно. З міста мене вивезли рятувальники. 

Мене приємно здивувало, що люди об'єдналися, допомагали одне одному. Це дуже цінно. Я чекаю, коли закінчиться війна. Хочу просто жити спокійно.