Мені 35 років. Я заміжня. Маю двох дітей. Жила в селі Зелене Поле Волноваського району Донецької області. Зараз там проходить лінія фронту. Село знищене. 

24 лютого я була вдома з дітьми, а чоловік працював у полі. Він тракторист. Я поралася по господарству – аж раптом неподалік від сусідів розірвався снаряд. Ми з дітьми спустилися у підвал. Дочекалися чоловіка і виїхали у сусіднє село до родичів. Через сильні обстріли більше не змогли повернутися додому. Виїхали в Запоріжжя.

Удома залишалися мати й батько. Вони періодично виходили з підвалу, щоб зателефонувати нам. Харчувалися здебільшого консервацією, бо не мали змоги готувати. Коли мама зателефонувала чергового разу, то розповіла, що разом з якоюсь жіночкою, її чоловіком і чотирма дітьми пройшла сорок кілометрів і добралася до наших солдатів, а ті довезли до сусіднього села. Наступного дня зателефонувала ще раз і сказала, де її забрати.

Батько не зміг виїхати. Ми шукали його. Потім дізналися, що він загинув. Його тіло лежало на вулиці. Нам надіслали на впізнання його фото і паспорт. 

Ми не могли приїхати, бо в село нікого не пускають. Просили людей, які там залишилися, щоб вони поховали його. Їм вдалося зробити це на городі. 

Спочатку ми мешкали в дитячому садку. Потім – у будинку знайомих. Коли отримали матеріальну допомогу, орендували окреме житло. Заради дітей маємо жити далі. 

Хочеться, що війна закінчилася якнайшвидше. Мріємо повернутися додому, все відремонтувати і жити так, як до війни.