Почали бити Попасну, а ми поряд, то нам було конкретно чути. Ми до травня місяця надіялися, що до нас не дійде. Коли почалися обстріли нашого села, прийшлося виїжджати. 

Прильоти були по підприємству, по селу почало прилітати. Повилітали вікна по всьому селищу. Я попав на роботі під бомбування. Вижив - повезло. Ми після того чотири дні просиділи в підвалі. Не було ні світла, ні води, ні газу. 

Тоді ще з магазинами проблем не було. Потім почали гуманітарку привозити - видавала Соледарська громада. Ще й у кожного було хазяйство, курки, яйця. 

Сенсу не було залишатися, бо не було ні світла, ні води, ні газу. В підвалі нічого було чекати. Ми рятували дітей, рятувалися самі. Все кинули - а що робити? Життя дорожче. Ми ж бачили на свої власні очі, що там відбувалося.

Випадково колега по роботі запропонувала поїхати у Смілу. Тут у неї племінник був, вона допомогла знайти житло, і ми сюди приїхали. Я маю групу інвалідності, тому не працюю.

Таке відчуття, що цій війні кінця і краю немає. Дуже жалко молодих хлопців. Хочеться додому повернутися, бо ми втратили все. Ті люди, які раніше виїжджали, могли щось вкинути з собою, а при бомбуванні багато з собою не візьмеш. Хотілося повернутися додому, але там - самі руїни.