У нашому місті все було добре. Про початок війни ми чули лише з новин і думали, що це не торкнеться нас.

Одного разу ми гуляли з друзями на вулиці.

Я подивився на небо і жахнувся. Наді мною пролетів бойовий снаряд і впав через два будинки.

Батьки це також побачили – і ми побігли до підвалу. Цього ж дня, ввечері ми сиділи в кімнаті. Раптово прийшов батько і сказав, що нас обстрілюють, наказав сховатися за стінами, подалі від вікон.

У цей день я зрозумів, що війна почалась.

Через декілька годин ми зібрали речі, документи та вирішили поїхати спочатку до Харкова, а потім до Києва. Ми не знали, скільки часу потрібно буде перечікувати, чи повернемося додому, чи залишиться квартира неушкодженою.

Наша сім’я не хотіла кидати домівку, але, щоб залишитися живим, треба їхати.

Ми не змогли взяти бабусю та дідуся, але вони сказали, що перечікуватимуть в селі. Дорога була важка. Нас зупиняли дуже часто і оглядали авто.

Три місяці ми пробули в Харкові та три місяці в Києві.

Батьки не знали, коли повертатися. Одного дня нам подзвонила бабуся і сказала, що в місті спокійно.

Ми дуже зраділи. Через день наша сім’я виїхала додому. Ми сподівалися, що наша квартира ціла, і наші очікування справдилися. Наш квартал був неушкодженим. З того дня ми живемо у спокої, і сподіваюсь, що в інших регіонах країни буде мир.

Війна – це дуже жахливо, треба цінувати мир і радіти, коли все добре, але нашій владі потрібні гроші, тому не зрозуміло, коли все закінчиться.