Богдан Діана

Запорізький колегіум «Мала гуманітарна академія», 10-А клас

Надихнув учитель української мови та літератури Ільченко Ада Олександрівна

«Війна. Моя історія»

Я-українка... І пишаюсь тим, що я українка, що живу в країні, яка зветься Україною. Завжди хочу жити в цій країні, і розуміння цього прийшло тоді, коли настав перший день війни. У свої 14 років не думала, що зіткнуся з поняттям «війна». Пам’ятаю цей день, як страшний сон…

24 лютого… Цей день розділив моє життя та життя всіх українців на до та після. Я спала солодким сном, через сон почула слова моєї бабусі: «Прокидайся, війна почалася!» Коли розплющила очі, то нічого не розуміла. Ані що сталося, ані чому моя бабуся розгублена… Перше, що зрозуміла, що треба вставати та щось робити. Як зараз пам’ятаю ці емоції: розгубленість, страх, паніка… Одягнулась та пішла до магазину купити все за списком. Зайшовши до магазину, побачила пусті полички без товарів, та людей, які були оповиті панікою, страхом. 24 на 7, слідкувала за новинами, як і моя родина. Ми зібрали ту саму «валізку», яку не збирали, незважаючи на рекомендації, гадаючи, що вона нам не потрібна, і що це все маячня…Перша тривога, запах льоху, гул сирен і я сиджу у куртці зі страхом в очах та з думками: «Боже милий мій, допоможи мені..», «Це страшно.. так багато людей, всі у паніці та у страху..», «Ми сильні.. бо ми українці, так?...», «Наш славний запорізький край здавна славився духом вільного козацтва»…

У березні, я почала займатися тим, чим не займалась ніколи. А саме волонтерською справою.. Та почала цим займатися, коли моя мама стала їздити у різні центри. До цього, долучилась і я. Ми допомагали солдатам, біженцям. Їздили до різних місць. Разом із мамою збирали одежу. ЇЇ нам давали небайдужі люди, а також у себе позбирали ковдри, шкарпетки та віддавали нашим хлопцям-воїнам та людям, які змушені були евакуюватися до нашого міста. Дуже мене вразила, поїздка до «Казак-Палацу» тим, що там були люди у зимовій одежі, брудні, але я не дивилась на це, страшніше було дивитись у їхні очі… Вони були переповнені болем, розпачем, нерозумінням, що робити, страхом та панікою…

Коли побачила ці людські очі, то мені перехопило подих, дивилась і розуміла, що на місці цих людей, можу опинитись і я… Залишитись без оселі, як деякі з них, бігти у зимових речах, та розуміти, що більше не повернусь до себе у дім… Зустрілася з цим страхом віч- на- віч, але після тихих слів моєї мами, що лише теплі обійми зможуть дати розуміння, що вони не одні, що поряд з ними є ми, але найголовніше були ці слова: «Усе буде добре, ви у безпеці».

Ви подумали, що ми на цьому зупинилися? Ні, це не так. Крім допомоги людям, які тікали від війни, потрібна була допомога нашим хлопцям. Які стояли холодного березня на своїх постах, які пішли туди, звідки повертаються не всі, пішли на свій страх та ризик… І ось тут виникла ідея робити обереги, щоб наші хлопці розуміли, що ми поряд і підтримуємо їх, щоб ось саме ці обереги, які мали частину моєї душі, любові, мали хоч якусь змогу зігріти їх… Щоб не дивлячись на всі перепони, ці браслети гріли, як молодих хлопців, так і вже сивочолих чоловіків. Тож почала робити браслети синьо-жовтого та червоно-чорного кольору, які уособлювали віру та підтримку. Після чого стала робити все, що можна було. Допомагала готувати їсти, підтримувати ліками, одежею.

І ось мені вже 16… За цей час я дуже подорослішала. Ні, не у віці, а у поглядах на життя, почала розуміти, як це жити одним днем, що таке «життя», як важливо підтримувати тих, кому це потрібно, але найголовніше - зрозуміла, що таке «війна» і як це жити у війні…

24 лютого перевернуло моє життя на до і після… Вірю, що наш край, наша земля буде вільною, що солдати з перемогою повернуться додому і настане довгоочікуваний мир!