Ми дома зібралися родиною. В нас був будинок, ми жарили барбекю, пили вино і раптом почули дивний звук. Ми піднялись на другий поверх будинку і побачили, як по вулиці їдуть танки. Так для мене почалася війна.
Ми виїхали в липні 2014-го. Я бачила «Гради», як їхали танки, техніка. Була історія драматична. Я їхала в басейн, який знаходився біля аеропорту. Поліція почала повертати машини назад, я була за кермом і побачила, як бомбардують аеропорт. Я почала дзвонити своїм знайомим, але зв’язку не було.
Ми почали готувати бомбосховище, облаштували його, запасалися продуктами. Будинок нещодавно побудували, життя було влаштоване. Батько в мене був літнього віку, діти. Ми почули історії про захоплення вокзалу, про вбитих людей, які лежали на вулицях. Підвал – це добре, але що буде, як когось поранять. І ми вирішили, що треба тижня на два виїхати.
Коли ми виїздили, діти поїхали ліворуч. А я повернула праворуч і повезла батька на Черкащину, це мамина батьківщина. Мій чоловік працював директором департаменту обласної адміністрації і залишився зі своїм колективом. Я приїхала на Черкащину, з Черкас поїхала на Київ, там і залишилась.
Я – професор, але тут потрібно було все починати спочатку. Чоловік довго не міг знайти роботу, була велика побутова невлаштованість. Ми все спродали і купили в Ірпені квартиру, але діти залишились без квартири, орендують.
Ми з чоловіком оформили статус переселенців, але відмовились від допомоги. Тато одержував фінансову допомогу. Він приїхав до нас, йому було 80 років. Він спав на підлозі, ми жили в однокімнатній квартирі. Коли я виїхала, в мене навіть грошей не було. Я стояла така пані в дорогому одязі в сільпо і плакала, бо була голодна. Тато приїхав, а в мене навіть тарілок не було. Ми жили на татову пенсію, поки я не знайшла роботу.
Найбільш болюче те, що в Донецьку залишилась могила матері, і з 2014 року я туди не можу потрапити. Мені це болить.
.png "Імена")
