Нечай Христина, 2 курс, Рава-Руський професійний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дюмен Олександра Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Чорний день лютого 2022 року вкрив нашу землю, розірвавши життя на крихкі уламки довоєнної реальності. Ранок, що мав би розбудити лагідним сонячним промінням, обернувся на страшні звуки вибухів, завивання сирен та людську паніку. У цей трагічний момент я усвідомила, що моє життя, як і життя мільйонів українців, вже ніколи не буде таким, як раніше. Проте серед цього хаосу та відчаю зародилася надзвичайна сила – сила єдності та безкорисливої допомоги, яка стала не просто реакцією на горе, а справжнім рушієм нашого спротиву, нашою надією та моєю особистою стежкою в цій жахливій війні.

Пам’ятаю перші дні – паралізуючий жах, нерозуміння, відчуття повної безпорадності перед обличчям невідомого. Здавалося, що світ навколо руйнується з небувалою швидкістю, а ти залишаєшся сам на сам у цьому світі.

Але крізь завісу паніки почалися несміливі, але з надією, перші кроки. Неймовірна взаємодопомога людей, які, ризикуючи собою, кидалися на допомогу іншим, відчиняли двері своїх домівок для біженців, ділилися останнім, підтримували словом і ділом тих, хто втратив усе. Спочатку я відчувала себе розгубленою, не розуміла, як саме можу бути корисною у цьому вирі подій. Але, спостерігаючи за неабиякою допомогою звичайних, простих людей, їхньою готовністю об’єднуватися заради спільної мети, в моїй душі з’явилося непереборне бажання зробити хоч щось, щоб допомогти своїй країні, своїм співгромадянам, а особливо тим, хто опинився на передовій цієї жахливої війни.

Мої перші кроки були спонтанними. Я почала допомагати літнім сусідам, які не могли самостійно дістатися до аптеки чи магазину, збирала продукти та речі першої необхідності для тих, хто змушений був під обстрілами покинути свої домівки. І дуже швидко зрозуміла, що можу зробити значно більше.

Саме тоді ми з друзями долучилися до волонтерського руху, який розгорнувся по всій країні. Одним з перших напрямків моєї діяльності стала допомога у військових зборах. Я була вражена тим, як багато звичайних людей відгукувалися на заклики про допомогу нашим захисникам, які не задумуючись покинули свої сім'ї, щоб боронити країну від ворога. Ми організовували благодійні ярмарки, концерти, аукціони, вертепи, де кожен міг зробити свій внесок у підтримку армії. Я бачила, як люди віддавали останнє, розуміючи, що саме від нашої спільноти залежить майбутнє нашої держави.

Кожна зібрана нами гривня, кожна передача, амуніція, кожна тепла річ, відправлена на фронт, наповнювала мене відчуттям причетності до великої справи, давала надію на те, що наша боротьба не марна.

Окрім зборів коштів, ми активно займалися й іншими важливими напрямками допомоги. Одним з них стало виготовлення окопних свічок. Це проста, на перший погляд, річ виявилася надзвичайно важливою для наших військових на передовій. В умовах холоду та відсутності електроенергії окопні свічки ставали джерелом тепла, світла та можливості розігріти їжу. Ми збиралися разом, різали картон, топили парафін, вкладаючи в кожну свічку частинку своєї душі, свою віру в перемогу.

Коли я бачила фотографії бійців, які зігрівалися біля наших свічок, відчувала неймовірну гордість і розуміння, що навіть така невеличка поміч може бути надзвичайно важливою.

Також ми займалися плетінням маскувальних сіток, які допомагали нашим воїнам залишатися непоміченими на полі бою. Ця монотонна, але надзвичайно важлива робота об’єднувала людей різного віку та професій. Ми годинами сиділи разом, переплітаючи нитки, обговорювали новини з фронту, співаючи патріотичні пісні та підтримували один одного. У ці моменти я відчувала величезну міць нашої єдності і розуміння того, що разом ми – нездоланна сила.

Допомога військовим стала для мене не просто волонтерською діяльністю, а справжнім покликанням.

Я бачила на власні очі мужність наших волонтерів, їхню незламність та наполегливість, віру в нашу перемогу. Їхні історії про героїзм, про втрати, про виняткову силу духу надихали мене і давали сили продовжувати свою роботу. Я зрозуміла, що моя допомога, якою б маленькою вона не здавалась, є важливим внеском у нашу спільну боротьбу. Ця війна навчила мене багатьох важливих речей. Я відчула справжню цінність людського життя, важливість підтримки та взаємодопомоги. Я побачила, наскільки сильними можуть бути звичайні, прості люди, коли вони гуртуються перед лицем спільної загрози. Я відчула в собі сили, про які раніше навіть не підозрювала.

Допомагаючи іншим, я відчувала, що допомагаю і собі. Зникло відчуття безпорадності, натомість прийшло усвідомлення власної значущості. Кожна маленька перемога наших військових, кожна вчасно надана їм наша підмога наповнювали моє серце надією та вірою у світле майбутнє.

Війна триває, і попереду ще багато випробувань. Але я знаю одне: той дух єдності та взаємодопомоги, який зародився з перших дів цієї жахливої трагедії, уже ніколи не зникне. Він стане частинкою нашої національної ідентичності, нашою незламною міццю. І я пишаюся тим, що можу бути частинкою цього потужного руху, де кожен, хто простягає руку допомоги, наближає нашу перемогу, робить цей світ трохи кращим і змінює себе на краще. А сила, яка народжується в серці, – це найпотужніша зброя, і вона обов’язково приведе нас до миру.