Шандалій Віталія, 11 клас, Королівський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №1

Вчитель, що надихнув на написання — Токач Віра Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я, як і всі мої друзі, знайомі, і взагалі все населення України, й гадки не мала, що війна може настати в 21 столітті. Здавалося, «та яка війна, всі ми цивілізовані, розсудливі та розумні люди, кому взагалі потрібна війна, якщо все можна вирішити і іншим шляхом, будь яким, але не на ціну мільйонів життів людей.» Тож коли було повномасштабне вторгнення, всі ми були перелякані, не розуміючи, що відбувається, і що взагалі робити далі. 

Коли мова йде за життя та смерть людей, серце розривалося, таке враження ніби всі ми одна родина, й найдорожче, що є - це ми, українці, одна сім’я, і кожному без винятку, хотілось віддати останнє.

Настільки боліла і болить душа за всіх наших захисників, та людей, які постраждали від рук ворога, що навіть не маю слів.

Хоч я і не зазнала того жаху, але цілком розумію про що йде мова. Безпосередньо Війна торкнулася й нашої сім’ї. Тато, мій батько, людина, яка переверне заради мене весь світ, людина, яка підтримає, дасть пораду, пройде разом зі мною всі перепони, ніколи не стане проти. Він для мене й нашої сім’ї весь світ.

Ось і моя історія. З самого початку батько не стояв осторонь.

В нас велика сім’я, в нього п’ятеро дітей, донечок. І новина про його бажання йти на фронт збентежила всю родину. 

Довгі переконання сімʼї, друзів, не йти на вірну смерть. Але скільки себе памʼятаю, він завжди був патріотом, і дійсно, був готовий віддати життя за батьківщину. Тож ця новина була цілком очікувана, хоча й така неприємна. Тож, звичайно, переконати його було неможливо. Ніколи не забуду ті очі матусі, які були наповнені сльозами, і іі страх в очах за батька, навіть не можу уявити, як їй було важко в цей момент.

Що можу сказати за себе?! Я була шокована всім, що відбувається. Були дуже змішані й незрозумілі емоції. Я до останнього сподівалася, що це все мені здається. Була думка «такого не може бути», як мені взагалі сприйняти цю новину, відпустити батька на війну, розуміючи всі події й наслідки, які можуть бути. Я плакала, певно, день і ніч, молячись, щоб все було добре, і скоріш би це все закінчилося.

Памʼятаю його рішучість. Він був настільки впевнений в собі і в своїх рішеннях, мужній і водночас такий відданий своїй батьківщині. Тоді я дійсно зрозуміла, наскільки він відважний та хоробрий. І ніколи не забуду його слова, коли всі його переконували не йти на вірну смерть. Він завжди каже і казав! 

«Я не йду туди помирати, я йду захищати вас і нашу країну. Ніхто не має права відбирати в нас нашу домівку!, 

Я повернусь, іншого варіанту і бути не може» В той момент, в мене було таке відчуття гордості за нього. Це ж мій батько. Дійсно, людина з великої літери. Від того часу він є добровільним захисником. Кожного дня з нетерпінням чекаємо на дзвінок або смс повідомлення, що все добре. Кожен його дзвінок, кожне повідомлення — це надія. Він бореться не тільки за себе, він бореться за нас усіх. Молячись за його життя та здоровʼя , хочу бачити його частіше ніж раз в пів року. Але на жаль ,поки такої можливості немає. Дуже прикро за наших людей, дітей, жінок, які повинні жити без батька, чоловіка чи сина.

Цей час не легкий. Я дякую за кожний поданий мені урок, всі ми навчилися цінувати кожну хвилинку нашого життя та кожні миті спокою. Я щиро вдячна кожному нашому захиснику, з гордістю можу сказати, що Український народ є найкращим ,незалежним та незламним.