Віра Павлівна пересиджувала обстріли Оріхова в підвалі. Коли терпіти їх вже не лишилося сил, поїхала до родички в Івано-Франківськ, а згодом – до подруги у Запоріжжя, де й знаходиться до сих пір

Мені 68 років. Я з Оріхова. До війни у мене було життя звичайної пенсіонерки. З весни по осінь працювала на огороді. У зимовий час відпочивала з подругами.

24 лютого мені зателефонувала сваха з Івано-Франківська і сказала, що Львів бомбили. Я не повірила. Думала, може, якась аварія трапилася. Потім дізналася, що все ж таки почалася війна. 

Я півтора місяці просиділа в підвалі. Зрештою, не витримала і поїхала до свахи в Івано-Франківськ. Там, мабуть, внаслідок пережитого стресу, знепритомніла, впала і зламала ногу. Мені наклали гіпс. Після цього були проблеми з ногою: вона розпухла так, що я не могла ступити на неї. А як трошки краще стало, переїхала до подруги в Запоріжжя. 

Я ніколи не думала, що Росія нападе на нас. У дев’яності роки їздила туди на заробітки, спілкувалася з людьми. Там люди з різними поглядами були. Але щоб вони пішли війною – такого не очікувала. 

Я народилася в Україні, але дуже довго жила в Казахстані. Тільки в 2000 році повернулася. Там залишилося багато родичів. Я, хоч і рідко, але спілкуюся з ними. 

Буває, що у мене трапляється істерика, починаю плакати, але в основному намагаюся тримати себе в руках і надіюся, що війна скоро закінчиться.