Я з дітьми спала у будинку, коли почула перший вибух на нашому аеродромі, який знаходиться десь за 20-30 хвилин від будинку. І подивившись у вікні побачила спалах у небі.

Було майже не можливо зняти гроші з картки на окупованій території, а те що вдалося знайти ми мали можливості знімати тільки під відсотки. І ці відсотки були від 6 до 25 від суми яку потрібно було зняти. Також було майже не можливо купити дитячу суміш та підгузники.

Також було майже не можливо поїхати з окупації. Евакуаційних автобусів майже не було, а ті що були - в них не можливо було потрапити.

Перевізники, так звані волонтери просили від 5 до 15 тисяч гривень з однієї людини, а в нас було 5 жінок- я, моя стара матір, троє моїх дітей (15 років, 5 років та на момент початку війни 3 місяці). Я півроку шукали допомоги для виїзду з окупації. Зверталась до багатьох організацій, до багатьох фондів, волонтерів - і усі відмовляли. Або багато людей, або я повинна була приїхати у Запоріжжі і звідти вони могли надати мені допомогу, або просили дуже велики кошти, для "допомоги" виїхати.

І лише у серпні я дізналась про волонтера з Запоріжжя, який дійсно безкоштовно вивозив великим автобусом людей не тільки з Мелітополя но і з Приморська.

В перші дні війни у нас вимкнули світло і тиждень його не було, через це не було води, а також тепла. Діти захворіли. В аптеках було неможливо щось купити, т.я. дуже швидко розбирали усі ліки.

Після відключення газу - було майже неможливо купити електронну плиту, ціни на них виросли в кілька разів. Так само як і газові балони- коштували непомірні кошти.

Після початку війни мої діти почали усього лякатись, середня дитини досі не може спати у темряві, постійно п'є заспокійливі ліки, а їй лише 5 років. Молодша дитина лякається літаків, тому що літаки загарбників літали над нашим будинком так низько, що було видно їх бортові номера, а гелікоптери літали трішки вище ніж провода на електростовбах. Мати майже осліпла на нервовій почві (в неї катаракта на обох очах, хотіли робити операцію, але не встигли). В мене почало випадати волосся, майже нічого не залишилося від тієї кількості яка була до війни.

Також в мене постійна депресія, я змушена пити антидепресанти (яки продаються лише за рецептом лікаря) і постійні висипи на кожі (нейродерміт). З нашої родини виїхали з окупації лише ми, інші залишились. І ми постійно хвилюємось, як вони.

Моментом, який мене приємно зворушив до глибини душі - це коли до автобуса, яким ми виїжджали з окупації зайшли наші військові. Ніколи не забуду ті відчуття - розуміння, що ми на рідній землі, на Україні і поруч з нами Наші військові.

Так вони зі зброєю, в броні, але вони наші, рідні.

Дуже приємно було, коли волонтери в Запоріжжі допомогали нам з від'їздом до Івано-франківська. Також волонтери, яки нас везли виявились дуже гарними людьми. І я їх ніколи не забуду.

Також було незвично, коли вже по приїзду до Франківська, коли забирали речі з Нової Пошти, дівчина обіймала мене і плакала, коли дізналася що я тільки виїхала з окупації. 

Я зараз знаходжусь у відпустці по догляду за дитиною до 3-х років. Дуже сподіваюся, що на час мого виходу на роботу моє рідне місто буде звільнено і я зможу вийти працювати у свій рідний Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області.

Є речі, які нагадують мені про трагічні події, що розпочалися 24 лютого 2022 року - це свідоцтво про смерть колишнього чоловіка, який помер в окупації від того, що не було ліків, які були йому необхідні.

А я майже три місяці намагалась отримати рішення суду про встановлення факту смерті на окупованій території, та отримати свідоцтво про його смерть.