Я народився у місті Бершадь Вінницької області. У вісім років переїхав у Маріуполь. Закінчив будівельний коледж, навчався у Макіївському університеті. У 2014 році будівельні фірми почали виїжджати з міста, я змінив професію. Став світлорежисером. Я працював на сценах більшості міських заходів: у драмтеатрі, у будинках культури, на днях міста. Брав участь у культурній діяльності Маріуполя.

24 лютого я був вдома. Напередодні працював усю ніч, і коли доїхав додому, почув вибухи. Ми не надали цьому великого значення. Але коли вночі було перше влучання у мою школу, я зрозумів, що потрібно щось робити і переміщатися у бік центру. Я встиг вийти на вулицю, купити продукти і воду. 25 лютого вночі був приліт у іншу школу, вже біля будівельного технікуму. Вибух був дуже сильний. Зі мною була мама і моя дівчина. Мама не хотіла залишати квартиру, але я її переконав, і ми змогли переміститися у центр.

Ми розташувались навпроти Приазовського технічного університету у приміщенні однієї фірми, з якою я співпрацював. Там погодилися надати нам прихисток. Нас зібралося 160 осіб. Ми ходили до драмтеатру, будинку культури «Молодіжний», допомагали людям чим могли.

У нашому прихистку було два приміщення: одне було глибше, а інше не дуже захищене. Одного разу ми почули сильний вибух, пізніше збагнули, що це був пологовий будинок.

Менш ніж за хвилину прилетіло уже до нас. Ми пам'ятаємо чотири удари. Нас сильно засипало, але всі вижили. У мене сталася тяжка контузія. Одна жінка отримала поранення руки, ми їй надавали допомогу.

16 березня о сьомій ранку ми планували виїхати. Нам сказали, що вивезуть тільки жінок і дітей. Але опівдні почався дуже потужний обстріл. Швидше за все, у цей момент було влучання у драмтеатр. Контузило одну людину, яка саме заправляла машину. Чоловіка відкинуло, він втратив свідомість. Коли обстріли припинились, ми поспіхом сіли всі разом у машину і спробували виїхати.

Надворі йшов сніг, змішаний з попелом. У машину нас набилось дуже багато. Коли ми їхали, по нам почали стріляти. Навколо розривалися снаряди.

Але нам вдалося виїхати з Маріуполя. Перший блокпост був ближче до Мангуша. Ми вийшли з машини і перший раз за місяць побачили небо. Потім було ще 23 блокпости. Окупанти нам погрожували, але нас уже було нічим не залякати. Російські військові хотіли відправити нас в росію, але ми чітко говорили, що їдемо тільки в Україну. Нам дивом вдалося вижити і виїхати.

Ми приїхали у Запоріжжя. Потім перебралися з родиною у Вінницю, там я лікувався. Зараз знаходимось в Івано-Франківську.

Мені здається, що війна триватиме ще років п’ять. Зараз мені потрібна медична допомога. Коли покращиться здоров'я, тоді зможу думати про своє майбутнє.