«Я пережила сильний страх: тепер смикаюсь від кожного стуку»

Я народилась у Лисичанську Луганської області. Жили ми там у селищі Скляному. Я працювала на заводі Строммашина, тепер на пенсії уже багато років. У мене двоє дітей, четверо онуків, двоє правнуків.

Більш ніж півтора місяці ми жили під обстрілами. Поряд із нами стояла наша військова техніка. Були обстріли з обох боків. По двору літали снаряди.

Пережила сильний страх. Зараз, тільки двері стукнуть, - я вже смикаюсь. Здебільшого я залишалась у коридорі. Спала одягнена і взута. Намагалась помитися хоч як-небудь. Води не було. Тягала її на п'ятий поверх. Нам її привозили, але потрібно було далеченько носити. Дякую людям, що привозили.

Потім чоловіка онучки направили у Жовті Води, і ми сюди з дочкою і зятем приїхали. Виїжджали на початку квітня - ще більш-менш траса була вільна. Доїхали нормально.

Зараз я живу у Жовтих Водах. Винаймаю квартиру і плачу лише за комунальні послуги. Пенсія у мене невелика. Важко, але нічого. Головне, щоб війна закінчилась. Хочу додому.

Особливо хвилююсь за своїх маленьких правнучків. Нашому маленькому хлопчику незабаром виповниться три місяці.

У 2014 році ми не виїжджали. Тремтіли від обстрілів і ховалися у підвалах. Літали кулі і вибухали гаражі. Тоді більш-менш усе швидко скінчилось. Думали, і цього разу так буде, а воно бачте, як повернулося.

Тепер у нас там росіяни. Немає там ні світла, ні тепла - нічого абсолютно. Подекуди з'явився газ. Додому дуже хочеться, але надзвичайно страшно. Немає куди їхати.

Мене шокувало, що наші сусіди пішли на нас війною. Хіба це люди? Це нелюди.

Я хочу, щоб війна закінчилася швидше. Але вже втрачаю віру у те, що вона хоч коли-небудь може припинитися. Дуже важко і морально, і фізично.